Як я ходив по біометричний паспорт, Або «секретні кабінети» місцевої влади
Поки центральна влада принаймні позірно прагне реформування і прозорості, місцеві чиновники живуть по-старому. Лоску й пихи в них більше, ніж у міністрів.
Хоча українська революція та всі подальші інституційні зміни в державі починалися знизу, сьогодні саме місцевий кістяк бюрократії є головною перешкодою у здійсненні реформ. Чернівчанин Михайло Крайс нещодавно розповідав мені, що коли кілька років тому його з метою порятунку комунального підприємства-банкрота призначили начальником міського Водоканалу, першою справою було реформування кабінету. Адже виявилося, що за розміром він не поступається спортзалу, та ще й приховує кілька «секретів»: кнопку на столі, яка блокує вхідні двері; устаткування відеореєстратора, що виводив на монітор начальника картинку з приймальні, коридору і входу в будівлю; казкові двері в шафі, які вели в таємну кімнату з кухнею, диваном та вбиральнею. Спочатку я не вірив у цю історію, бо про щось подібне раніше чув лише в контексті януковичівських міністрів, прокурорів і голів «жирних» парламентських комітетів. А тут – збитковий Водоканал невеличкого міста!
Тимчасом кілька тижнів тому в Інтернеті з’явилося відео з кабінету начальника ДАІ в Закарпатській області Михайла Бойчука. Кожен закарпатець знає, що на посту ДАІ у Нижніх Воротах існує такса за проїзд фур і бусів з вантажами – 50 грн. Напередодні активісти «Дорожнього контролю» довго знімали роботу цього посту, після чого трапився гучний інцидент із «тітушками», силовими структурами та вилученням відзнятих матеріалів. Після цього представники згаданої організації для з’ясування ходу розслідування вирішили завітати до начальника обласного управління ДАІ. І тут почалося найцікавіше: полковник Бойчук запанікував, як мале дитя, почав бігати, кричати, ховатися, називати свій кабінет з рожевими шторами «секретним».
До речі, після перегляду цього відео стає цікаво, чи зміг би полковник, керівник одного з управлінь силового відомства здати хоч один норматив із фізичної підготовки? А як він може боротися зі злочинністю, якщо лякається двох нахабних і невихованих (бо «Дорожньому контролю» теж варто трохи повчитися манер) хлопців з вулиці? І чому, якщо його кабінет «секретний», він впустив туди відвідувачів?
Ну, а вже кілька днів тому автору цих рядків і самому довелося побувати у «секретному кабінеті». Справа була в обласному управлінні Міграційної служби – я пішов туди, щоб дізнатися деталі отримання біометричного паспорта (наявність черги, можливість отримання не за місцем реєстрації, потрібні документи з військкомату тощо). Пані з віконечка не змогла відповісти на мої запитання, тож відправила на консультацію аж до першого заступника начальника обласного управління – Олександра Бердара. Я прийшов до його кабінету, але той виявився зачиненим. Люди з сусідньої черги підказали мені, що насправді чиновник всередині, але його двері блокуються кнопкою, до того ж над ними встановлено відеокамеру. Прочекавши двадцять хвилин і встигнувши зловити двері за попереднім відвідувачем, я таки зміг потрапити в кабінет Бердара. Ясна річ, моїм першим запитанням (після хамської спроби чиновника випровадити мене, оскільки він «зайнятий») був подив блокуванням дверей і відеокамерою. Адже такі механізми встановлюють з корупційною метою: схопити такого держслужбовця на гарячому при отриманні хабаря майже неможливо.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Олександр Бердар схвильовано відповів, що в нього купа роботи й документів на підпис, тому люди йому б лише заважали. Ясна річ, не царська це справа – спілкуватися з простолюдом. Хоча державна служба, що існує для обслуговування інтересів людей і за гроші (податки) цих же людей, мала б виглядати якраз навпаки – з відчиненими дверима й прозорими скляними стінами. Натомість чиновники барикадують свої кабінети, наче бліндажі в зоні АТО. Після відвідин таких кабінетів, скажу чесно, одразу стаєш прихильником сміттєвої люстрації, навіть якщо раніше вважав такі методи нецивілізованими.
Жодна Ека Згуладзе не змінить ментальності місцевих чиновників, інертність і саботажництво яких можна порівняти із контрреволюцією. Зрештою, побороти такі «секретні кабінети» можна одним розпорядженням міністра внутрішніх справ. Навіть пожежна служба могла б наказати демонтувати подібне обладнання, адже як евакуюватися з такого «укріпленого» кабінету в разі небезпеки? Не кажучи вже про те, що блокування дверей загрожує й самим чиновникам: у разі інфаркту помітити проблему можна буде лише після закінчення робочого дня, не кажучи вже про те, що й лікарі не зможуть зайти всередину. Але у чинуш інфаркти на робочому місці трапляються рідко. На відміну від відвідувачів, яким доводиться пройти сім кіл пекла, щоб потрапити всього лише на прийом до «вельможі».
На фото: начальник ДАІ в Закарпатській області Михайло Бойчук.
