Така мирна, така воєнна Одеса
А тим часом закінчується весна важкого 2015-го року. Одеса завмирає в очікуванні курортного сезону, розкладаючи столики для терас і готуючи пляжі. Вітер шарпає вивісками, небо хмарне і водночас зоряне, ніч тепла, як жіноча шкіра. Війни немає навколо, про неї воліють не говорити, адже почати артикулювати її й боятися – це вже зробити послугу ворогу.
Війна наздоганяє мене в Одесі. Після зустрічі зі студентами філологічного факультету Одеського національного університету виявляється, що поверхом нижче виступатиме Національний хор імені Григорія Верьовки, тож вирішуємо всі йти туди. Причина такого виступу – 150-річний ювілей університету. Актова зала, інтер’єр у червоних кольорах. На сцену виходить ректор, говорить якісь офіційні слова, запрошує виступати якихось «заслужених діячів», «заступників голів комітетів», «академіків» і «Героїв України». Позаду вишикувався хор, який чекає завершення вітань. Від офіціозу й совєтчини аж верне. Раптом ведучий запрошує на сцену вояків із зони АТО, які після поранень лікуються в госпіталі неподалік, тож їх також запросили на концерт. Виходять хлопці – хтось накульгує, в когось підв’язана рука, вбрані в спортивні костюми, камуфляж, домашні капці; дехто із важче поранених на сцену піднятися взагалі не може. Після людей у костюмах вартістю з танк і ряджених «Героїв України», які досі на лацканах носять ордени й всілякі почесні хрести, ці прості хлопці виглядають справді героями.
Це момент істини, бо відчувається, що Україна воює – і провадить також внутрішню війну, боротьбу з совком, із червоним паразитом, що руйнує зсередини. Поранені бійці помітно нервують, вони не звикли до сцен і червоних доріжок, їм ніяково поряд із ректорами і урядовцями, які щось розказують про патріотизм і свої промови закінчують вигуками «Слава Україні!». Після всього фальшу і совєтського протоколу проведення ювілеїв ці недоладно вбрані прості хлопці в спортивках і камуфляжі виглядають не просто справжніми героями, а й святими мучениками. Величезний зал встає і вітає їх стоячи. Хор починає співати пісню «Ой, у лузі червона калина похилилася», з цими словами українці йшли на війну помирати сто років тому. Історія зробила чергове коло – і тепер на ювілею університету стоячи вітають людей, не всі з яких мають за плечима вищу освіту. Для мене це був один із найважчих моментів за півтора роки війни. У нашій мові є влучне означення цього стану – «коли очі на мокрому місці».
А тим часом закінчується весна важкого 2015-го року. Одеса завмирає в очікуванні курортного сезону, розкладаючи столики для терас і готуючи пляжі. Вітер шарпає вивісками, небо хмарне і водночас зоряне, ніч тепла, як жіноча шкіра. Війни немає навколо, про неї воліють не говорити, адже почати артикулювати її й боятися – це вже зробити послугу ворогу. Тому всі живуть і роблять свою роботу, зціпивши зуби. Пані Галина Дольник розкладає книжки в «Книгарні-Кав’ярні» на Катерининській, ніби нічого навколо не відбувається, наче все як завжди. І справді – прийшли читачі, купа студентської молоді, позамовляли своїх кав і латте, чекають на початок презентації. Ніхто з п’ятдесяти присутніх не дивиться на вулицю, ніби не зауважуючи, що одразу під книгарнею припарковано авто, в якому цілодобово вартують двоє міліціонерів зі зброєю й у бронежилетах. Аякже, це ж бо Український дім, українська книгарня – а значить, одна з ключових мішеней для терористів, що своєю вибухівкою намагаються нагнати на це вічно вільне місто страху. Дідька лисого! Попри все приходить молодь, замовляє каву, читає книжки й слухає вірші. Не можна залякати тих, що не лякаються.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Місто не дозволяє війні хазяйнувати тут. Люди встають і стоячи аплодують пораненим воякам, але не допускають, щоб дух війни розлився вулицями. Немає нервозності, страху, зневаги чи ненависті – навіть до «ватників», яких тут чимало. Надвечір приходить новина, що губернатором області призначать Саакашвілі. Після секундного шоку й розгубленості настає мить ентузіазму й радості: цей, мовляв, зможе нарешті поламати тут усі схеми й навести порядок; тут може дати собі раду тільки хтось зовні, той, що не має місцевих кумів, племінників і бізнес-партнерів. А дехто навіть починає жартувати, що тепер в Одесі нарешті готуватимуть найсмачніший шашлик – грузинський. У цьому піднесеному настрої й закінчується день, добігає кінця важка весна, вулиці порожніють, люди розходяться спати, залишаючи бульвари, вулиці й набережні молодому вітру. Завтра – новий день, в який треба йти з оптимізмом. І хоч сил давно вже нема, якась невидима пружина змушує Одесу й усю країну триматися. Благо, це не так важко тепер, коли ночі коротшають, а світанки такі кольорові. А повітря таке свіже і трішки солоне, ніби створене з молодості й сліз…
На фото: 23 травня Міхеїл Саакашвілі взяв участь у Мегамарші вишиванок в Одесі
