Ідеї Ганни Гопко пішли в народ, або Безалкогольний День народження
Їй-Богу, за 27 років життя я встиг утнути чимало дурниць, взяти найактивнішу участь у багатьох ідіотських ініціативах, палко підтримувати абсурдні ідеї, але одного разу трапилася зі мною подія, від спогадів про яку стає моторошно. Безалкогольний День народження. Погодьтеся, навіть звучить так, ніби йдеться про якесь жахливе знущання над людиною. Зрештою, так і було.
Почалося все з того, що подзвонила Наталя й запросила на святкування свого Дня народження. «Це буде безалкогольний День народження», ‒ пирснула вона сміхом у слухавку, а я ніяк не відреагував, бо чомусь подумав, що це така гіпербола. Мовляв, анонсується безалкогольне свято, ти приходиш, а на столі – радісна несподіванка: бідон віскі, ванна червоного сухого вина й акваріум пива. Ніколи я кривого слова Наталі не сказав, нічим не зобидив, то хіба мав підстави сподіватися, що вона так жорстоко з мене познущається?
Ех, віра в людей і гуманізм завжди вилазили мені боком, але того разу я все одно купив подарунок, з яким почимчикував на святкування. У передпокої мене вперше огорнули чорні сумніви. Поки я знімав взуття, у кімнаті за стіною занадто спокійно і врівноважено розмовляли люди, ‒ словом, ейфорії в повітрі не було, а про шал і радість взагалі мовчу. Сказавши кілька банальних і глибоких слів привітання, я зайняв своє місце й стривожено розглянувся довкола. Гостей було вже з десяток, всі винятково милі й спокійні; на столі було багато різнокольорових фруктів, цукерок, тістечок, квітів. На журнальному столику збоку виднівся цілий ряд упаковок різноманітних соків, а поряд з ним – ще й електричний соковитискач.
У своєму першому тості я наголошував на непривабливості Дня народження як свята, на тому, що цей день означає ще один прожитий рік, старіння й наближення смерті, тому справді чутливі душі не можуть цей день святкувати тверезими, потрібен якийсь антистресовий засіб, і бажано у великих кількостях. Гості з осудом на мене подивилися, пошпетили за апокаліптичні настрої, після чого налили в мою склянку фреш із тропічних фруктів. «Пий, там вітаміни, будеш здоровим», ‒ в один голос сказали вони, підбадьорюючи мене фальшивими усмішками американського типу. Я випив – і нічого. Потім випив ще яблучний сік, смородиновий, гіркий – з якогось невідомого мені коріння, з сицилійського апельсина, з лайму й ананаса. Почало здаватися, що тіло моє перетворюється на вітамінну бомбу, яка зараз вибухне – стільки вже було випито рідини. Втім, уже добряче остогидлі мені гості продовжували переконувати, що в сумі я не випив ще навіть півлітра, тобто менше, ніж одну пляшку пива. «Пива я, звісно, можу випити й сім-вісім пляшок, але ж то пиво!», ‒ глянув я на них з докором, але вони нічого не зрозуміли. У якомусь сенсі товариство скидалося на запрограмованих Свідків Єгови.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Витримавши на цьому пекельному «святі» понад дві години, я почав збиратися до виходу. Суттєво пришвидшив мою спробу втечі радісний анонс іменинниці: «Не йди ще, зараз буде морквяний пиріг!». Гіршого годі було й уявити, тож я негайно оголосив про вмираючого родича, шо його мушу провідати у лікарні, і втік. Ще кілька вітамінів і екологічно чистого печива з висівками – і цим умираючим родичом міг стати я. Тому одразу ж подзвонив кільком вірним друзям, сказав про свій передсмертний стан і запросив до себе додому на рятувальну операцію. Дорогою зайшов у цілодобовий алкошоп, де не міг стриматися, щоб не купити цілу батарею найрізноманітніших пляшок. Перед оплатою продавчиня поцікавилися, чи не хочу я взяти якогось соку для запивання. Замість відповіді я лише гірко усміхнувся.
