"Бей хохлов, спасай Россию": гол Шевченка збірній Росії, або Як я став русофобом
Мої геополітичні погляди сформувалися протягом 13 хвилин. Сталося це жовтневого вечора 1999 року під час футбольного матчу Україна-Росія. Це був останній вечір дитинства й перший вечір юності; маркером порогу стало те, що тоді я востаннє в житті плакав перед телевізором. А все через те, що збірна Україна програвала Росії 1:0. Більшої катастрофи годі було й уявити.
Ясна річ, йшлося вже не так про футбол, як і не про вихід із відбіркової групи, ставки були значно вищими - на кону стояла національна гідність. Напруга перед тим матчем зашкалювала з обох сторін: у попередньому поєдинку виграли українці, але це ще не гарантувало виходу з групи. Росію цікавила тільки перемога, Україна ж проходила далі й за умови нічиєї. Матч був таким важливим і обіцяв бути настільки видовищним, що на московський стадіон "Лужники" приїхали тодішні Прем'єр-міністри України Валерій Пустовойтенко і Російської Федерації Владімір Путін. А одна з російських газет навіть надрукувала статтю з заголовком "Бей хохлов, спасай Россию!".
Про всі національні й політичні напруження я ще тоді не відав, оскільки цікавився більше футболом і рибаловлею, ніж новинами й історією. Та й важко було запідозрити мою родину в бодай тіні негативного ставлення до Росії: моя бабуся була шкільною вчителькою російської мови й літератури, абсолютну більшість нашої домашньої бібліотеки складали книжки російських авторів чи російською мовою; ніколи лихого слова ніхто в нас про Росію не казав.
Тож першим антиросійськи нлаштованим членом нашої родини став я - і відбулося це на 75-й хвилині того доленосного матчу. Саме тоді росіяни забили нам гол і повели в рахунку. Моє серце зупинилося, а з очей мимоволі побігли сльози. Мене не цікавили шанси на вихід на Чемпіонат Європи, зрештою, мені по барабану був би й цей матч, якби в ньому ми не грали з московською збірною. Поразку від будь-якої іншої країни я сприйняв би нормально, мені було б байдуже до програшу Угорщині чи Румунії, до яких з мого дому можна дійти пішки, але програш Росії ввижався мені трагедією, колапсом української державності, приниженням такого рівня, що після нього виходом є хіба самогубство. Раніше я не думав про політику й історію, але після російського голу у голові моїй раптом зринули знищення Козацької Січі російським царизмом, Голодомор і русифікація. Несподівано прийшло розуміння, що саме Росія є головним ворогом України, вбивцею, що посягає на основу основ - сам факт існування українства, української мови й держави Україна. "Вони століттями нас знищували й забороняли, а тепер ми програємо їм матч!", - думав я на межі інфаркту й нервового зриву.
Того разу трапилося чудо, і Андрій Шевченко з позиції штрафного забив гол Росії всього за сто секунд до закінчення матчу - на 88 хвилині. Пізніше багато хто казав, що ми зрівняли рахунок через помилку воротаря, але особисто я досі вважаю цей політ м'яча неперевершеним і прекрасним. Ще довго опісля цей гол мені снився, а в дитячих мріях я сам ставав Шевченком і забивав росіянам. Тисячі й тисячі разів. Хоч той матч і закінчився нічиєю, але насправді це була блискуча перемога, що дозволила Україні не лише продовжити боротьбу у футбольній першості, а й стала вишуканою помстою країни, яку вбивали століттями. Так між 75 й 88 хвилинами цього матчу в моїй голові сформувалася картина світу, а в свідомості народилося розуміння найбільшої загрози для існування України - Росії.
Після голу Шевченка я заплаканий і щасливий бігав по хаті, а ще тоді неботоксний Путін з кислою міною покидав стадіон. Воїстину, одна з найщасливіших митей у житті! До речі, після того матчу росіяни демонтували нещасні для них ворота - мабуть, щоб не нагадували цим забобонним язичникам про пережитий сором. Що ще раз підтверджує: це була зовсім не нічия, а справжня перемога!
