Не ті часи: сьогодні у війську нам не вистачає постаті рівня Симона Петлюри
Читати сьогодні тексти сторічної давності печально й повчально водночас. З одного боку, нічого нового в нашому світі: Україну шарпає Росія, як майже сто років тому більшовики вбивали молоду Українську Народну Республіку. З іншого ж боку, історія корисна тим, що дає можливість зробити продуктивні висновки. Зокрема з української історії останнього століття висновок можна зробити такий: кадри вирішують все.
Уперше таку думку стосовно української справи я знайшов у щоденниках Дмитра Донцова (Дмитро Донцов. Рік 1918. Київ. ‒ Темпора, 2002). Публіцист і мислитель у своїх щоденникових записах описує Україну часів Гетьманату Скоропадського і постійних змін влади в Києві. Як відомо, Україна часів Скоропадського хоч і була протекторатом Німеччини, але гетьману таки вдалося чимало зробити для української справи, будови національної держави, зокрема йдеться про основоположні ініціативи в царині освіти й культури. Донцов кілька разів згадує, що гетьман Скоропадський весь час нарікав, що йому немає з ким працювати, що серед українців замало освічених і професійних кадрів, що будувати державу де факто нікому.
Подібні думки з’являлися в мене під час читання книжки «Симон Петлюра. Головний Отаман» (польською мовою, Kolegium Europy Wschodniej, 2012), в якій опубліковано передмову Адама Міхніка, наукову розвідку про життєвий шлях і еволюцію політичних поглядів С. Петлюри авторства Мирослава Поповича, та найголовніше – документи й листи самого Головного Отамана. Після прочитання усього цього в комплексі виникає стійке враження, що нині нам бракує постаті рівня Симона Васильовича. Як не вистачає людей, які до своєї державницької місії в житті йшли довгі десятиліття. Симон Петлюра як голова Директорії та Головнокомандувач у пам’яті українців залишився особою, що змагалася за існування українського війська, дбала про армію й готувала для неї українські кадри. Він чи не єдиний першим відкинув ідею розформування військових частин УНР, навпаки – агітував за мобілізацію та попереджав про небезпеки.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Цікаво, що Петлюра вчився в семінарії, працював журналістом і редактором, але найвідповіднішою для нього стихією стало воєнне життя. Ще перед Першою світовою війною Симон Васильович – на той час редактор російськомовного журналу «Украинская жизнь» ‒ писав, що українці ніколи не виступлять проти Росії, був прихильником ідеї автономії України в рамках зреформованої Російської імперії. Пізніше гірка доля навчила його й усю Україну, що слова «автономія», «Україна», «реформи» несумісні з будь-якою фразою, де є слово «Росія». Так із русофіла він став затятим борцем за повну державну незалежність України, виріс як мудрий політик, став геополітиком – варто почитати його листи до послів УНР за кордоном чи до міністра з єврейських питань, щоб пересвідчитися в цьому.
Вчитаймося в актуальність слів, які пише Головний отаман Симон Петлюра у таємному листі до міністра військових справ УНР від 30 грудня 1921 року: «Запевнивши собі мир на кордонах, отримаємо кращі шанси відбити загрозливу для нас небезпеку з боку Москви, до сил якої не варто ставитися легковажно. Треба остерігатися не так її сили мілітарної, фізичної, як сили розкладу, що залишила свої сліди в політичних поглядах, у методах державної праці, в тактиці наших партій і політичних угрупувань, що є осадом у свідомості, вихованні і діяльності цих угрупувань. Цей вплив Москви, її хворої культури з великими контрастами (усе або нічого) і суперечностями, тримає в неволі навіть тих українців, які в певних аспектах своєї діяльності прислужилися нашому народу, але під час творення держави внаслідок недисциплінованості, неправильного розуміння шляхів і методів побудови держави, зробили слизьку, паскудну працю, наслідки якої навіть гірші за діяльність свідомих зрадників». Де такі державні діячі й мислителі нині?
