Помилка GPS, або Історія про зміну східних кордонів у Центральній Європі
Минулий тиждень я провів на Міжнародному перекладацькому семінарі «Перекладачі без кордонів», що відбувався на заході Польщі, майже на польсько-чесько-німецькому кордоні. А конкретніше – у замку на воді XV століття у Войновіцах, мальовничій місцевості під Вроцлавом. Я добре знаю Вроцлав, але аж ніяк не його околиці, тому назву населеного пункту ввів у GPS-навігатор. І тут почалося.
Усього треба було проїхати приблизно двадцять кілометрів. Дорога вела через кілька сіл, порожні листопадові поля, чорні й холодні ліси. Кілометрів за десять у гущавині навколо почали проглядатися старі будови, покинуті стайні, довгі цегляні мури, надійно сховані за плющем і кущами. Досить дивне видовище для взірцево інфрастуктурно розвиненої Західної Польщі. Покинуті будинки? Тут, серед багатих маєтків, навколо багатого міста Вроцлава, де ціна за кожен квадратний метр сягає небес? У цих роздумах минула дорога, GPS раптом промовив: «За сто метрів ви прибудете у місце призначення». Жодного замку, в який мене запрошували, навколо не було. Я зупинився й подзвонив організаторам. Виявилося, що навколо Вроцлава є два населені пункти «Войновіце» ‒ і ясна річ, що навігатор повів помилково. Довелося змінити пункт призначення, я змирився з уже неуникним запізненням (до справжніх, потрібних мені Войновіц залишалося 40 км, зовсім з іншого кінця міста), тому вирішив ще кілька хвилин поїздити навколишніми селами й лісами.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Адже мене завжди цікавили руїни, покинуті місця, меланхолійні пейзажі. Словом, усі ці докази проминання, суєти суєт, sic transit Gloria mundi тощо. Покинуті будинки навколо Вроцлава виглядали дивно – дуже добротні, з якісної цегли, зі склепіннями, що не зруйнувалися, з дахами, що досі вберегли покрівлю. Явно не будови совєтського періоду, якими так кишить Україна, усі ці колгоспи і безбарвні адміністраційні будинки. Сумніву не було: переді мною були німецькі будинки. До Другої світової тут була Німеччина – не лише державно, а й у сенсі населення: у Вроцлаві й навколо нього жили переважно німці. Вже після війни, коли Європу вкотре бездушно поділили, ці землі відійшли Польщі. Абсолютно всіх німців виселили, вони поїхали з цих теренів, залишивши свої будинки з усім крамом і добром. До них – у ці чужі і ще «теплі» після колишніх власників помешкання – в’їхали поляки. У тому числі також переселенці, поляки, яких переселяли з польських сіл і містечок Східної Галичини й Волині. Час від часу на вроцлавських кам’яницях ще можна побачити німецькі написи, але слідів великого переселення й еміграції вже майже не зустрінеш. Тому мені пощастило, що навігатор помилився й повів мене у глушину, де ще можна побачити покинуті будинки, збудовані з типової для Німеччини червоної облицювальної цегли, порожні стайні й густозарослі сади, що колись мали ідеальну структуру, що її нині лише де-не-де видно за буйною рослинністю.
Доля завжди робить правильно, навіть коли змушує нас помилятися й блудити. Оглядаючи покинуті німецькі будинки під польським Вроцлавом, я думав, що Німеччина ніколи б не була такою потужною, якби не змирилася з втратою цих територій. Що Польща мала б безліч проблем, якби в її складі залишилися заселені здебільшого українцями Східна Галичина й Волинь. Що східний кордон у нашій частині світу поступово повз на Захід, тим самим роблячи країни більш західними. Що цей процес і був символічною європеїзацією. Це може подобатися чи не подобатися, але сухі факти виглядають саме так. Аналогії з Україною додумайте самі.
