А нам своє робить: чи час перейменовувати вулиці, змінювати правопис, проводити фестивалі?
З початком російської агресії, окупації Криму та сепаратистських процесів на Донбасі, вся Україна сконцентрувалася на війні, волонтерстві, підтримці армії. Часто-густо можна почути, що все інше – небажане тло, адже не можна, скажімо, давати концерти, «поки наші хлопці гинуть на Сході». На найрізноманітніших афішах стало модно додавати, що зібрані кошти «підуть на АТО», хоча після заходів, ясна річ, майже ніхто не перевіряє правдивість цієї патріотичної декларації. За останні півроку мені й самому довелося взяти участь у кількох культурних заходах чи ініціативах, щодо яких казали: не час! Чи це справді так?
По-перше, не перекладаймо з хворої голови на здорову: «наші хлопці гинуть на Сході» не за те, щоб загинули й ми; війна ведеться задля існування України, задля демократичного й нормального життя українців.
По-друге, культура – це не розвага, це не «Мурка» у виконанні Генпрокурора на Дні народженні Президента. Це не те, що зводиться до пісеньок, шароварів чи урочистостей у Будинках культури. До речі, самі Будинки культури – це «вигадка» тупих пролетарів-більшовиків, такого в світі більше нема, бо чим люди мали б займатися в цих будинках? Займатися культурою? Культурою не займаються, культурою живуть. А концерти проводять у філармоніях чи концертних залах, вистави ставлять у театрах, виставки відбуваються в галереях, презентації книжок – у бібліотеках чи книгарнях. І тільки в «Будинках культури» збираються совки для проведення своїх пафосних заходів з червоною скатертиною на столі. Скрізь у Європі центром інтелектуального й культурного життя є публічний простір бібліотек, а не порожня халабуда зі стільцями й сценою на підвищенні. Культура – вона і вдома, і на вулиці, і в черзі, і в дитячому садку. Саме культура є тим, що творить і означає нас, тому всім, хто каже «зараз не час для культури», пропоную зарости шерстю й повернутися жити на дерева.
По-третє, якраз відсутність культури є однією з причин війни. Двадцять років в Україні між собою змагалися «господарники», навіть зараз, зверніть увагу, торгів за посаду міністра культури немає, оскільки культуру ніхто не поважає, не вважає цінною. Скоробагатьки-кримінальники з дев’яностих звикли, що культура – це коли якийсь член Спілки письменників приходить і просить видати йому книжку, на якій напише ім’я свого мецената. І все. Натомість зараз ми чітко відчули, що багато країн не підтримують Україну чи роблять це обережно, бо просто нічого не знають про нашу державу. Не знають, чим ми відрізняємося від росіян. Хто ми. Які ми. Звідки ми взагалі з’явилися. Це все через те, що ми за двадцять років так і не пояснили світу (частині своїх громадян також) себе, свою окремішність, золоті сторінки власної історії й наш вклад у світову культуру.
По-четверте, у нормальній країні всі займаються своєю справою: вояки – воюють, бюрократи – забезпечують життєдіяльність державних механізмів, журналісти ‒ об’єктивно висвітлюють події, а вчать усіх жити, лікарі – лікують, а письменники – пишуть. Чи мало б це змінитися у воєнний час? Ні, навпаки – люди повинні ще більше й якісніше виконувати свою роботу, кожен на своєму місці. Чомусь жоден письменник не почав коментувати заходи НБУ із стабілізації гривні чи принцип закупівлі вугілля, хоча – і там, і там у нас повний морок і хаос. Просто серед інтелігентних людей заведено не коментувати речі, на яких не знаєшся. Але кожен політик, журналіст чи меліоратор вважає за потрібне висловити своє «фе» на ідею провести дискусію про латинську транскрипцію української мови, кожен автомийник вважає обов’язковим для себе наголосити, що перейменування вулиць – «зараз не на часі». Хлопці й дівчата, а не пішли б ви робити свою роботу і не заважати іншим виконувати свою? Добре, що вибори в час війни провести «на часі», а назвати одну з київських вулиць іменем Ґєдройця, чим закріпити дружбу й подякувати полякам, - «не на часі».
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
По-п’яте, не варто аж так боятися російської пропаганди. Чимало людей закликають відмовитися від українських ініціатив, бо це може використати російська пропагандистська машина. Є одне але: якщо ми постійно оглядаємося на когось, боїмося його реакції, то це яскраве уособлення комплексів, колоніальної залежності. Хочемо бути незалежними – тоді маємо керуватися правилом «а нам своє робить». Російській пропаганді приводів не треба: вона й без нас вигадає сюжети про рабів чи про збиття Боїнга українськими трембітарями-винищувачами. Під час війни нормально, що проводяться заходи, покликані віддалити нас – в тому числі енергетично, промислово, культурно, ментально – від агресора, Росії.
Насамкінець нагадаю, що коли за часів Гетьманату Скоропадського майже сто років тому засновували Українську Академію Наук, то теж багато людей вважали, що спочатку треба зайнятися військом, земельною реформою, укріпленням валюти. Виявилося, що це була неправильна позиція: скоро перестали існувати українське військо, валюта, сам Гетьманат, а Академія Наук залишилася. Проваджу до того, що завжди час займатися всім, усіма сферами: просто кожною нішею повинні опікуватися фахівці. Хтось воює, а хтось пише й виконує геніальну українську оперу. Одне без другого – як кульгава істота, як птаха з одним крилом: ніби й мала б, а полетіти не може.
