Президентські вибори 2014 року стали наочним підтвердженням тези про те, що без Криму й Донбасу Україна мала б зовсім інше обличчя. Саме на виборах 2014 ми пересвідчилися, що без електорального впливу цих регіонів держава давно і впевнено б рухалася в європейському напрямку. Коли контроль над Донбасом буде відновлено – такої ідеально сприятливої для європейської інтеграції ситуації вже не буде.
Прискіпливий аналіз результатів президентських виборів показує, що проросійські (і це в умовах війни з РФ!) кандидати – Тігіпко, Добкін, Симоненко – набрали зовсім не мало. Додайте до цього низьку активність проросійських виборців, які переживають етап розгублення і дезорієнтації. Якщо б до цього результату приплюсувати ще 5 мільйонів донбаських виборців зі стабільно найвищою явкою, то результат вийшов би невтішним – ми мали б другий тур, у який точно вийшов би і проросійський кандидат. Так, у 2014 він програв би, але не факт, що за 5 років не взяв би реванш – і Україна за своєю старою традицією після європейської п’ятирічки знову б пішла в бік Казахстану. Зрештою, головною проблемою України є не проросійський чи проєвропейський вектор, а їхня змінність – немов лебідь, рак і щука наша країна йде то в один, то у протилежний бік, ніде не встигаючи досягнути успішних результатів.
У цій ситуації принципово важливим є бодай якесь тверде рішення української влади щодо Донбасу. Потрібно дати цьому регіону або автономію (навіть федеральну), російську мову і можливість обирати своїх головорізів у владу з подальшою перспективою прозорого референдуму і відділення частини регіону від України, або провести стрімку й рішучу антитерористичну операцію, яка б на десятиліття вичистила цей регіон від сепаратистських бажань. Розглянемо ці дві опції.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
У нещодавньому інтерв’ю «Українській правді» Каха Бендукідзе не говорить прямо (зрештою, як іноземець не має права), що відділення Донбасу було б на руку Україні, але завуальовано натякає, що «здавати» Донбас треба з боєм. На думку автора цих рядків, тільки тривалий і потужний (іншими словами – дорогий) конфлікт між Україною й Росією на цих теренах зможе розохотити останню від бажання розповсюджувати сепаратизм в інших областях. Зрештою, РФ уже підрахувала, що навіть «донбаська операція» їй не вигідна, а сам Донбас не надто й потрібен. Після теперішніх подій на Донбасі неминуче катастрофічне падіння місцевої промисловості, що потягне за собою соціальну, демографічну й криміногенну катастрофи. Заспокоїти регіон можна буде лише мільярдними субсидіями, які Україна могла б використати на свою модернізацію. Іншими словами кажучи, після мілітаристського шабашу Донбас і для України, і для РФ стане чорною дірою, яка всмоктуватиме гроші, а натомість створюватиме лише проблеми й напругу. Додаймо до цього абсолютну зраду місцевих політичних і бізнесових еліт (особливо найменших), міліції й війська – і стане зрозумілим, чому в Донецькій області у боях помирають івано-франківці, а місцеві тим часом не поспішають ставати в ряди Нацгвардії. Чи потрібен нам такий регіон, що в майбутньому створюватиме лише проблеми й весь час ставитиме свої гопницькі ультиматуми? Цікавим варіантом, вартим розгляду, є пропозиція залишити в складі України ті райони Донецької й Луганської областей, які зараз контролює українське військо (і яким – відповідно – сприяють місцеве населення й адміністрація) і де вдалося провести вибори. Це ті регіони, які в зрозумілий спосіб продемонстрували свою проукраїнську позицію. Там і треба прокласти кордон, дозволивши донецьким «республікам» відокремитися. За десять років вони самі проситимуться назад, але тоді вже ніхто не зможе їм гарантувати ствердної відповіді України.
Іншою опцією є силове підпорядкування Донбасу Києву шляхом проведення антитерористичної операції. Цей варіант теж має свою логіку – і є досить правдоподібним з огляду на низьку якість української політичної еліти, яка не має проекту країни, несмілива й не новаторська, звикла діяти лише в рамках усталених схем. Хай там як, а мав рацію Петро Порошенко, кажучи, що антитерористична операція має тривати години, а не місяці. Після переконливої перемоги на чесних виборах, які розвінчали міф про високу підтримку націоналістів в українському суспільстві, після фактів звірства й мародерства самих сепаратистів і, врешті-решт, після сигналу РФ у незацікавленості донбаським регіоном, Україна отримала право й міжнародний мандат на проведення жорсткої АТО. Прецедент нам дала Хорватія, яка після розпаду Югославії звільняла свої території, проводячи операції «Блискавка» й «Буря»: повномасштабне військове вторгнення (в тому числі за підтримки авіації й артилерії), яке за лічені години витіснило ворогів хорватської держави. Також поставши перед проблемою мирного населення, що підтримувало сепаратистів (серби підтримували сербську адміністрацію), хорвати поставили умову: увага, проводимо антитерористичну операцію, просимо всіх мирних громадян залишатися вдома, хто буде на вулиці або на барикадах – буде вважатися терористом, що підлягає знищенню. Така стратегія дала успішний результат.
Обидва розглянуті варіанти є прийнятими й можливими для реалізації. Найгіршим для України залишається теперішній варіант непевності – найпатріотичніші солдати помирають, підприємства стоять і не сплачують податків, майно руйнується і розкрадається, наближається гуманітарна катастрофа. Треба нарешті вибрати – і почати рішуче діяти.