Контракти.ua

Ростиславе, ти закликаєш не нести дітям в інтернатних закладах на свята солодощі та подарунки. Що це за позиція? Як це розуміти?

Ростислав Галелюк: Є три свята у році, коли все своє душевне тепло ми несемо дітям: Святого Миколая, Новий рік і День захисту дітей. Всі збираються, везуть гори шоколаду, іграшки, телевізори, одяг… Але що від цього отримають діти? Ні, мова не про те, що ці подарунки до них не дійдуть. Всяке буває, однак на секунду абстрагуємось від тих реалій. Допустимо, всі зібрані і куплені речі тримають в руках сироти. Що далі?

Смачні цукерки закінчуються. Іграшки залишаються в інтернаті. Діти виходять на вулицю. Без елементарних знань, без уявлення про правила гри в суспільстві, без жодної підтримки…

Ми допомогли, зробили гарні фотографії і влаштували свято. А як жити в буденності, як готувати, прати, мити посуд, прасувати, писати резюме, проходити співбесіду, спілкуватись з людьми і тисячі інших речей? На це цукерки відповіді не дадуть.

Діти – зайві в системі інтернатів, тому що ці заклади самі по собі не створені для повноцінного виховання. Інтернат готує до життя в системі замкненого простору, в системі режиму, тобто вчить життю в інтернаті, але не за його межами.

Інтернатна система застаріла. Це своєрідне гетто, де діти не мають уявлення про прості побутові речі, не знають, як оформлювати документи, як спілкуватись з чиновниками. Всі бесіди навколо адаптації дітей після інтернату зводяться до теми: «Калина – символ України», «правила дорожнього руху», «ВІЛ і як не стати його жертвою».

Багато хто з благодійників каже: «Ми їдемо в інтернат». І мало хто їздить до дітей… Дітям не потрібні телевізори та смартфони. Дайте їм те, що за будь-яких обставин залишиться з ними, що вони не зможуть продати, обміняти, забути. Дайте знання. Навчіть. Не везіть рибу, а навчіть її ловити.

Треба готувати дітей до сім'ї. До створення власної сім'ї – теж. До самостійного життя. Можна обвішати весь дитячий будинок плазмовими телевізорами, подарувати їм купу одягу та наймодніших телефонів, але що вони з тим робитимуть за п’ять, десять років? Як це навчить їх самостійності? Чи замінить це їм сім’ю?

Тобто, якщо ти не можеш подарувати себе, стати другом для цих дітей, тоді краще взагалі не йти до закладу?

Ростислав Галелюк: Краще допомогти одній дитині, ніж намагатися допомогти усім. Можна співпрацювати з волонтерами, організаціями, які шукають сім’ї для цих дітей. Можна допомагати сім’ям зі свого району, де батьки, наприклад, втратили роботу. Важливо не допустити, щоб діти потрапляли в інтернат. Це ламає дитину. Розрив із родиною – величезний стрес.

Візьміть одну дитину, почніть з нею спілкуватись, станьте для неї другом. Ми не можемо зробити багато, але можемо зробити неможливе: змінивши одне життя, ми змінимо світ. Наставництво, підготовка до вступу, гостьовий режим, супровід протягом перших років після закінчення інтернату – це дуже суттєва допомога.

Знаю, що дівчата, яким не пощастило, аби їх усиновили або забрали у прийомну сім’ю, подорослішавши і народивши своїх дітей, теж віддають їх до закладу, де зростали.

Ростислав Галелюк: Так, на жаль явище спадкового сирітства є дуже поширеним. За деякими даними, близько 50% відмов від дітей при народженні в пологових будинках – це відмова колишніх випускників інтернатів від новонароджених дітей. Замкнене коло: сироти множать сиріт, аби ті пройшли їх шляхом. Дитбудинок – інтернат – училище… Система працює злагоджено, немов годинник.

В Закарпатті, звідки я родом, проблема є ще масштабнішою. Цигани (ромське населення) планують кількість дітей, яких потрібно народити дівчині, поки репродуктивне здоров'я це дозволятиме. Держава платить за народження, однак цю суму розбиває на частини до досягнення дітьми певного віку. Відтак в таборах одразу від дітей не відмовляються, а «доять» соціальні виплати, паралельно з цим експлуатуючи малюків для того, щоб просити гроші. А потім дитина у 4-5 років потрапляє у державний заклад.

Де ти навчався?

Ростислав Галелюк: В першому класі – в Ужгородській ЗОШ №15, потім – у Верхньостинавській школі (Львівська область), потім – знову в Ужгороді… З другого класу – у Перечинській школі-інтернат. Проте з шостого класу там я вже лише жив, а навчався в Перечинській гімназії. Іноді сам плутаюсь, так як по суті змінив чотири школи, в двох з яких виріс.

Ти можеш порівняти рівень навчання в інтернат та у школі?

Ростислав Галелюк: Освітній рівень в інтернаті катастрофічний. З цим нічого неможна зробити. Безумовно, деякі вчителі віддають увесь свій час дітям, прагнуть не лише навчити математиці чи літературі, але й передати свій життєвий досвід, виховати… Та коли в класі 20 дітей, як не крути – ти не можеш приділити увагу всім. А батьків, які щось додатково пояснять, розкажуть, розкладуть по полицях – немає.

Вчитель в інтернаті не може бути просто вчителем. Він – друг, наставник. Людина.

Мені здається, було б дуже позитивним, поки йде мова про реорганізацію інтернатів, щоб діти хоча б на навчання ходили в звичайну школу. Думаю, що це не так складно організувати. Це гарний спосіб соціальної адаптації (за умови, що всіх сиріт не ізолюють в окремий клас). Це і спілкування, і зміна кругозору, і більша самостійність, і вищий освітній рівень.

В інтернаті ніхто не зацікавлений в тому, щоб діти вчилися. Діти співають, танцюють, грають у футбол, а чи вміє дитина в 11-му класі читати?.. Це в принципі нікого не цікавить.

Що стосується вищої освіти, то я закінчую історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, і зараз – економічний факультет Національного авіаційного університету.

Твої однокласники по інтернату також мають такі успіхи?

Ростислав Галелюк: На жаль, далеко не всі. Двоє вчаться у Києві, я третій. Знаю, що в університети вступило багато дітей, але не всі довчились.

Часто завдяки пільгам і можливості навчатись безкоштовно, діти легко вступають до університетів. Ця проблема є не у всіх регіонах України, тому що в деяких областях, особливо густонаселених, навіть в професійно-технічні училища не завжди без проблем приймають.

Багато кого згубило споживацьке ставлення до суспільства, так званий «синдром сироти». «Мені всі зобов’язані, мене не виключать, мені мають допомогти»… Ця проблема має глибоке коріння, і благодійність у форматі подарунків «просто за те, що сирота» - одна з причин.

Не кожна дитина вдома має бодай половину того, що мають діти в інтернатах – плазмові телевізори, новий одяг, харчування. Та це – якщо міряти все матеріальним. З іншого боку, ні одна дитина в інтернаті не має того, що є в кожній сім'ї…

Що тобі завадило стати споживачем пільг? Як ти розумів, що сидіти і чекати, що за тебе все зроблять – шлях в нікуди?

Ростислав Галелюк: Я розумів, якщо не буду розвиватися, не отримаю нормальну освіту, то шанси знайти хорошу роботу, м’яко кажучи, мізерні. В країні, де навіть не завжди обдарована, освічена молодь після закінчення найкращих вишів не може себе реалізувати, було б дивно сподіватись, що у випускників інтернатів будуть якісь інші умови.

Ти кажеш, що діти з інтернатних установ мають навчатися у звичайних школах спільно з «домашніми» дітьми? Як до тебе ставились твої однокласники у гімназії? Тобто чи готові школи приймати дітей з інтернату?

Ростислав Галелюк: До мене відносились дуже-дуже позитивно, ніхто нічим не дорікав. Навіть ніхто не звертав увагу на те, що я живу не вдома, а в державному закладі. Навпаки – допомагали, чим могли. За це я їм дуже вдячний.

Як ти гадаєш, чи варто, щось змінювати у самих дитячих будинках, інтернатах? Поки сьогодні там мешкають діти?

Ростислав Галелюк: Дуже багато зусиль витрачено на всілякі «зміни, реформи, оптимізацію». Який результат? Як можна змусити змінитись те, що є застарілим. З лопати, як не крути, трактор не зробиш.

Я б закликав благодійників приділяти більше уваги тим, хто працює з дітьми. Цим людям потрібна підтримка, віра у свою справу, бачення, що це комусь потрібно. Якщо хочете влаштувати свято – зробіть це для тих, у кого опускаються руки, хто вигорає, хто все життя віддає дітям.

Я впевнений, що має сенс тільки підтримка сім’ї, переорієнтування державної політики на профілактику соціального сирітства, надання якісних соціальних послуг сім’ям з дітьми. Причому не виключно так званим кризовим сім'ям, а й загалом, для того, щоб не допустити потрапляння дітей в інтернати.

За матеріалами: sirotstvy.net