Підсумки Донбаського референдуму: Україна буде там, де її відстоюватиме не армія, а місцеве населення
Референдум 11 травня насправді нічого не вирішує, бо все залежить від рішення Путіна. Якщо Росії захочеться, то пропаганда зможе використати будь-який привід для своїх потреб: звернення комітету матерів Донеччини з проханням про введення миротворчого контингенту, заяву кількох мерів про бажання їх міст стати частиною Росії, рішення облради тощо. Зрештою, анексувати ці території Путін може й без приводу – просто виходячи зі своєї хворої логіки й картини світу.
Друга світова війна теж почалася не з нападу Німеччини на Польщу, а з провокації, яку влаштував Гітлер: нібито поляки напали на німців і повбивали їх. Тепер про це пам’ятають уже тільки історики, але у ті вересневі дні 1939 року така подача інформації домінувала в Німеччині й її сателітах. Значно важливішим є інше: як люди сприймають таку інформацію.
Усі бачили кадри, на яких місцеве населення Донбасу зупиняє танки й бойові машини піхоти української армії. Це не просто зомбовані люди, це не наслідок пропаганди, оскільки пропаганда не може діяти у суспільстві, в якому є доступ до різних джерел інформації. Пропаганда можлива в Північній Кореї, в окремо взятому й закритому заповіднику, куди не просочуються жодні інші точки зору й новини. А населення Донбасу має інтернет, має, врешті-решт, доступ до різних телевізійних каналів – і українських, і російських, і європейських. Вони свідомо роблять свій вибір, обираючи саме ті випуски новин, що не порушують їхню картину світу. Якщо більшість населення не хоче вмикати новини на «мовє», а радше слухає Кісєльова – це не пропаганда, це свідомий вибір картинки світу, сторони конфлікту.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Люди, які сьогодні вийшли на референдум – зробили свій вибір, не побоялися вийти на вулицю і взяти участь у шабаші, з якого сміятиметься весь цивілізований світ. Ясна річ, він не матиме жодних юридичних наслідків. Але матиме історичний: ми не бачимо людей, які б масово виходили протестувати проти референдуму. Пам’ятаєте, у сніжному грудні минулого року у місті Сміла стояв тільки один євромайданівець з плакатом? І не треба казати, що йому не було страшно – місцеві князьки могли вислати на нього тітушок, які б тихо розправилися з чоловіком у підворітні, навіть ніхто б не дізнався про це. Але той чоловік вийшов і показав свою позицію. Сьогодні Україні, українському народу, українській владі й українській армії критично не вистачає таких голосів і позицій з Донбасу. Армія утримується за кошти всіх – і донбасян, і ужгородців, вона не може і не має займати якусь сторону конфлікту. Я б не хотів, щоб куля, куплена за гроші з моїх податків і податків мого однолітка з Макіївки убивала мирного – хай навіть проросійського – демонстранта. Куля має наздогнати терориста, вбивцю, злодія, ворожого аґента, але не мирного протестувальника. Цим ми й маємо відрізнятися – зрештою, і відрізняємося – від Росії. Цивілізованістю, милосердям, людяністю.
Тому армія тут ні до чого. Армія має воювати там, де місцеве населення допомагає їй, годуючи, підказуючи дорогу, віддаючи своє пальне й відкриваючи будинки для втомлених солдатів. Долю Донбасу має вирішити місцеве населення, яке або боротиметься за Україну й вийде на масові акції, або ні. Революції завжди робляться меншістю, яка більш активна й мобільна. Пасивна більшість нічого не вирішує. За останні тижні, коли вся Україна, навіть найзатятіші соборники побачили кадри ворожого ставлення населення Донбасу до всього українського – мови, цінностей, влади, армії, телеканалів – змінилася суспільна думка: тепер уже не Донбас диктуватиме й кричатиме несамовитим голосом про свій винятковий статус, а Україна буде довго думати й вагатися, чи потрібен їй такий «регіон». Думаю, багато хто б хотів почути Донбас, український Донбас – у зверненнях, на мітингах, на акціях непокори. Їм треба навчитися почувати себе господарями на своїй землі, вийти й прогнати зайд, навести лад. Якщо цього не станеться, то Україна не зникне. Але назавжди піде на дно Донбас.
