«Німфоманка» Ларса фон Трієра: розповідаючи тілом про душу
Стрілець має стріляти, кінець має кінчати, як писав один поет. Геніальний режисер має грати роль геніального режисера і час від часу знімати геніальні фільми. Останнє, зрештою, необов’язково. Головне, щоб на фільм довго чекали, а його поява неодмінно ставала подією.
Ось і вийшов на широкі екрани довгоочікуваний фільм «Німфоманка» культового режисера Ларса фон Трієра. Довгоочікуваний цей фільм тому, що йому передувала продумана рекламна кампанія, яка розпочалася задовго до появи стрічки – постери, інтерв’ю, ніби потайки розказані таємниці, мовчання самого Трієра. Ну і, зрештою, культового режисера теж тому, що сам сформував собі образ культового, вдаючи то дивака, то дуже творчого екзальтованого безумця, то неполіткоректного неандертальця. І тощо, тощо, тощо.
Перш за все, дивує форма фільму, який не тільки складається з кількох традиційних для Трієра кіноновел, а ще й загалом поділеного на дві частини – «Німфоманка І» і «Німфоманка ІІ». Чесно кажучи, вправна рука редактора легко зробила б один фільм із цих частин, але, вочевидь, це була одна із задумок, цікавинок – привернути увагу вже темою, що потребує подвійно довгометражного часу.
Бо ж ясно, що фільм Трієра не про німфоманію, не про оргазми, не про порно, секс, еротику і навіть не про любов. Ви здивуєтеся, але це фільм про самого Ларса фон Трієра. І трохи про творчість і про мистецтво, але лише під тим кутом, який бачить режисер.
Отож, є двоє головних героїв – жінка (Шарлота Ґенсбур) і чоловік (Стеллан Скарсґард), вона йому розповідає свою історію, він слухає й час від часу коментує. Жінка говорить про своє сексуальне життя, але поволі стає ясно, що воно є тільки метафорою – й вона насправді говорить про те, як кожен камінчик на дорозі, зустріч, людина формує нас і вже ніколи не залишає, як із дитинства виростає старість, як із бажань виростають дії, як усе це розбивається об стіни (інших людей і їхні долі), як наші стіни руйнують їхні стіни, і як все це разом тримається тільки вкупі. Ефект метелика, тайна життя, словом.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Як не дивно, Трієр у цьому тандемі є саме жінкою, яка розповідає. Чоловік – це глядач, реципієнт, евентуальний критик. Трієр розповідає, показує глядачеві історію, свою найтаємнішу й найінтимнішу частину життя – творчість – а глядач дивиться і намагається «мудро» це прокоментувати. Чоловік весь час говорить, що ця сцена йому нагадала Святе письмо, а ця – Томаса Манна. Трієр сміється таким чином із глядачів, які бояться справжньої простої історії, реальної й неповторної. Все, що вони бачать/читають одразу ж намагаюся увібгати на якусь поличку, з чимось порівняти, назвати щось «арт-хаузом», а щось – «постмодернізмом», не помічаючи таким чином неповторність історії.
Отож, «Німфоманка» - про всю творчу кар’єру Трієра, про його розуміння неповторності творчості. Вона універсальна, тому Трієр шукав щось таке, що однаково б торкалося всіх людей. Колір шкіри, мова, політичні погляди, релігія (тому так побіжно обговорюється різниця між Західним і Східним християнством) ділять нас, але є щось таке, що мають всі – тіло. Тіло стає матеріалом, який бере Трієр, щоб застерегти всіх: відхилення, збочення є неповторними і прекрасними, у цьому сила й потенціал людини. Зведення усіх до спільного займенника, до «нормальності» ‒ це і є справжній гріх, гріх проти себе, своєї сексуальності, а значить – творчої складової. Це досить банальний месидж, але весь смак полягає не в ньому, а в механізмі, завдяки якому цей посил глядач розшифровує для себе.
Пам’ятаєте, нещодавно Трієр потрапив у центр скандалу, коли щось не так відповів про Гітлера й Другу світову? Тоді купа людей навіть не слухаючи те інтерв’ю вирішила його викреслити зі списків цивілізованих людей, навіть не згадувати його прізвище. На цю ситуацію режисер теж рефлексує у «Німфоманці» там є сцена, де чоловік виправляє жінку, коли та вживає слово «негр». Мовляв, неполіткоректно. Вона ж відповідає, що часом слова означають тільки те, що означають. Як і історії, які не треба порівнювати чи трактувати, а просто слухати.
Заохочена назвою й оргазмічними стогонами, юрба в кінотеатрі дуже здивується, що цей фільм зовсім не збуджує, він радше бридкий, натуралістичний, але зовсім не еротичний. Зрештою, справжній секс теж позбавлений еротики. Натомість герої фільму дуже сексуальні й спокусливі (щоправда, не в стилі модних журналів і попсових параметрів). Вони сексуальні, бо неповторні, справжні, харизматичні. Як дівчинка з травмою вуха, що робить її особливою, єдиною в світі такою.
Словом, це безумовно геніальний фільм. Але тільки вкупі з біографією режисера, його кониками й фобіями, скандалами, піаром і промо-кампаніями, подвійним дном і потрійними підвалами, заграванням з публікою й ображанням публіки.
Зрештою, Ларс фон Трієр прозоро натякає на те, що він хоче зробити з нами, глядачами: приблизно те ж саме, що робить колишній чоловік головної героїні з її прийомною дочкою. Або те, зо робить головна героїня з чоловіком-слухачем у фінальній сцені. Думаю, ми на це заслужили.
P.S. Чи варто йти в кінотеатри й витрачати чотири години життя на перегляд фільму? Ні, краще ці чотири години не дивитися чужу історію, а прожити своє власне неповторне життя. Саме це своїм фільмом нам пояснює Трієр. Але чомусь думаю, що ви все одно не послухаєтеся.
