Троянський кінь: виграє чи програє той, хто здобуде Крим?
Немає на світі країни, яка б вела більш антиросійську політику, ніж Росія. Євромайдан також багато в чому відбувся завдяки Росії – люди просто не хотіли жити в одному вимірі з цією агресивною сусідкою. І їхні підозри виправдалися. Сьогоднішніми ж подіями Росія остаточно консолідує Україну і штовхає в обійми НАТО.
Перш за все хочу наголосити, що перемогти ворога можна тільки тоді, коли добре його знаєш. Тому в цьому тексті висловлю непопулярні думки, тези, які не сподобаються ура-патріотам, але їх треба почути, щоб оцінити ситуацію правильно, а значить – і винести вірні, обдумані рішення.
Отож, рушниця, яка з’являється в першому акті п’єси, обов’язково вистрелить у другому. Недарма на нашій території знаходилися військові бази Росії, не треба себе обманювати – вони були тут саме для того, щоб у потрібний момент атакувати нашу територію.
Якщо сповідуємо європейські принципи, то треба поважати права людей. Якщо на якійсь території абсолютна більшість населення ненавидить свою країну, а натомість хоче стати частиною іншої, то в людей – подобається це нам чи ні – має бути така можливість. Крим ніколи в історії не був українським, а «подарунок» Україні Криму насправді став повторенням сюжету про Троянського коня. Завдяки цьому протягом усіх років незалежності вдавалося легітимно вибирати проросійську владу в Україні, утримувати іноземні військові бази на території нашої держави.
Але тепер, фактично окупувавши чи анексувавши Кримський півострів, ще невідомо хто виграв чи програв. Росія «збагатиться» ще одним депресивним регіоном без надр, постійною точкою напруги, чорною ямою, куди Путін кидатиме мільярди, щоб підтримати проросійські настрої. Дуже скоро й самі жителі півострова зрозуміють, що життя їхнє не стало кращим – можливо, це станеться тоді, коли туристи не приїдуть на пляжі, окуповані автоматниками.
Україна, втративши майже два мільйони запеклого проросійського населення, вже ніколи не вибере собі проросійську владу. Загроза від змії, яку ми пригріли на грудях – Росії – дуже швидко штовхне країну в Євросоюз і НАТО. Навіть проросійські регіони плюватимуться в бік великої сусідки, знаючи ціну «братній дружбі».
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Єдиними, хто програє, стануть кримські татари. Так, по-чесному, це їм належать історичні права на півострів, автору цих рядків хотілося б, щоб колись на тій землі втілилися державницькі прагнення прекрасного кримськотатарського народу. На жаль, за цих обставин це нереально. Але татари просто так не здадуться, тому півострів стане ще й точкою міжнаціональної й міжконфесійної напруги. На превеликий жаль, там, де панує російська мова, немає місця для інших мов. Дуже сумнівно, щоб нова російська влада надала бодай якісь права кримськотатарській меншині. Чи змиряться з цим татари? Ні.
Ситуація з воєнною окупацією частини України зриває ще одну маску з Росії. Є доконаним фактом те, що Росія наразі є найвідсталішою (!) країною Європи. Вона відсталіша навіть за маленьку й безресурсну Албанію. Кількість інфраструктури на квадратний кілометр площі в Росії найменша на континенті, населення вимирає, а рівень життя – не співмірний з ресурсами й надрами цієї країни. Бо гроші йдуть на військо і підтримку маріонеткових режимів у Чечні чи Криму, а не на лікарні, школи чи дороги.
Це нещасний народ, який живе в полоні своєї месіаністичної визвольно-захисної місії. Ментально росіяни (за незначними винятками) відсталіші і від українців, і від кримських татарів. Росіяни існують у світі змов, агресій, воєн, чвар, зазіхань, крові і п’яного подвигу. Саме тому більшість українців не хоче бути в жодному союзі з Росією, в тому числі у Митному.
Між колишніми членами совєтського блоку Польщею й Чехією є села, щодо яких територіально можна сперечатися, але ці суперечки відмерли, як анахронізм – бо в об’єднаній Європі просто немає кордонів. Росія програла російсько-українську війну ще до її початку, введення військ виявилося тільки підписом у власній безсилості і дикій відсталості. Європа не вводила до нас війська, ні до чого не змушувала, навіть грошей не дала, а Україна все одно хоче рухатися в європейському напрямку. А Росія зробила все можливе, тільки б спокусити Україну, а тепер і карає її, лише не продемонструвала єдиного – підтримки, довіри, справжньої дружби. Це агонія імперії, яка сама задихається від власного смороду, але в той же час прагне затягти з собою в могилу й більш успішного й сучасного сусіда.
Головне зараз – не покладати рук і зробити все можливе, щоб окупація Росії завершилася тільки Кримом. Або – максимум ще двома-трьома регіонами, в яких переважна більшість населення є проросійською. Повірте, всього за кілька років ці регіони проситимуться до нас назад, як блудні сини. Приблизно так, як ми сьогодні просимося в Євросоюз.
