Опозиціонери, які брали участь у штурмах адмінбудівель по всій країні, автомайданівці, які їздили до Межигір’я й садиби Медведчука, учасники силового протистояння на Грушевського – всі ці люди вже не можуть відступити й повернутися до діалогу чи компромісу з владою. Не можуть, бо відступати їм немає куди.
Розумний і далекоглядний політик займається політикою, але ніколи не робить чогось такого, що відверне від нього виборця назавжди. Він може займати іншу позицію, але робити це в такий спосіб, який не перетворює виборців і конкурентів в особистих, запеклих ворогів.
Щоб довго не теоретизувати: якби Янукович у різний спосіб зменшував вплив Тимошенко (розбиваючи її команду, вибиваючи з-під ніг фінансове підґрунтя, створюючи на противагу їй нових, більш «опозиційних» опозиціонерів), то після всіх років свого владарювання він все одно зберігав би можливість діалогу з нею. І дуже вірогідно, що вона на різні домовленості з ним охоче б ішла, як колись була готовою утворити «ширку». Натомість після ув’язнення Янукович перетворив Тимошенко на особистого, запеклого й затятого ворога. Тепер шансів на порозуміння вже немає жодних: якщо вона вийде, то прагнутиме помсти й цілковитої перемоги.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
В історії вже був один персонаж, який допустився подібних помилок – Олександр Велепольський. На відміну від Януковича, Велепольський зробив багато дуже важливих реформ (наприклад, зніс панщину, ввівши натомість більш прогресивний оброк) і був справжнім патріотом (полонізував державну адміністрацію, позвільнявши росіян), але в історію теж увійшов упирем і ворогом народу. А все через так звану «бранку» – рекрутацію. У Польщі тоді назрівало національно-визвольне повстання, тож щоб його уникнути, в одну з січневих ночей молодих юнаків почали забирати з дому для служби в російській армії. Як часто буває, такий крок не запобіг повстанню, а пришвидшив його: бунт відбувся у січні 1863 року, хоча планувався на пізню весну. А все тому, що патріотичні юнаки, які втікали від рекрутації, перейшли на нелегальне становище, переховувалися, організовували боївки в лісах. Їм уже не було куди повертатися, адже вдома на них чекали жандарми – тому вони почали збройне повстання проти окупаційного режиму.
З подібних причин Автомайдан став рушійною, авангардною силою революції: уже після перших виїздів номери автомобілів були зафіксовані ДАІ, а отже всі інформація про власників опинилася в руках режиму. Останній не зволікав, а почав репресії: спочатку штрафи й вилучення водійських прав, а тепер уже й просто масове спалення машин. Зрозуміло, що після одного виїзду автомайданівець перетворюється в затятого противника режиму, який хоче цілковитої зміни влади, адже тільки це може гарантувати йому безпеку.
Розв’язавши виток репресій і терору проти автомайданівців, проти учасників подій на Грушевського, проти людей, які штурмували адмінбудівлі в регіонах, влада не втихомирила їх, а досягла протилежного результату – активістів перетворила в армію спротиву, яка не тільки хоче, а й мусить – заради власної безпеки – стояти до останнього. Чим більше буде таких переслідуваних людей, тим сильнішою ставатиме революція. Зрештою, вона вже й зараз стала такою, що не зупиниться. І це передусім заслуга режиму, який хотів ще сильніше стиснути пружину – а вона натомість потужно вистрелила.