Євромайдан, або Чи готові ми вмерти за Україну і за Європу?
Правда полягає в тому, що ніякого вибору насправді не існує, бо на шальках терезів не стоять Європейський Союз чи Митний Союз. Давайте не будемо себе обманювати: ми й так УЖЕ в Митному Союзі, живемо за стандартами цього Союзу, в його культурному й інформаційному полях, просто ще не встигли підписати усі папери. Тому якщо хочемо щось змінювати, вихід один – у Європейський Союз.
Тридцять років тому, 27 листопада 1983-го року у одному з провідних французьких журналів було опубліковано знаменитий есей Мілана Кундери «Украдений Захід, або трагедія центральної Європи». Починався він так: «У листопаді 1956 p директор Угорської агенції новин, задовго перед тим, як артилерійський вогонь зрівняв із землею його бюро, надіслав телексом розпачливе повідомлення до уваги жителів усіх країн, в якому сповіщав, що розпочався напад радянських військ на Будапешт. Повідомлення закінчувалося такими словами «Ми готові вмерти за Угорщину та Європу».
Цей есей Кундери на роки вперед став визначальним у розмовах про майбутнє нашої частини світу. Він говорив прості речі – мовляв, Центральна Європа знаходиться поміж Заходом і Сходом, тому почувається між цими потугами в небезпеці. Тут живуть так звані «малі народи», державність і право на незалежність яких завжди під загрозою, їхню територію ділять між собою імперії, їхні мови забороняють, а історії – переписують. Однак, вони бунтівничі, романтичні й горді, тому завжди борються за себе й за своє майбутнє. Ця бунтівничість за Кундерою – одна з основних ознак центральноєвропейця. Письменник писав: «Хіба Солженіцин, коли ганьбить комуністичне гноблення, вбачає в Європі фундаментальну цінність, за яку варто було б умерти? Ні. «Вмерти за власну країну і за Європу» – такої фрази не могли придумати ні в Москві, ні в Ленінграді, але саме таку фразу могли придумати в Будапешті або Варшаві».
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Нагадаю, текст цей з’явився друком у 1983-му році, а вже за 6 років соціалістичний табір і зведені в ньому мури впали. Ще трішки пізніше впав від власної дурі й безсилля Совєтський Союз. Хтось непосвячений у наші проблеми – скажімо, чилієць чи австралієць – зараз міг би дуже здивуватися, якщо б дізнався, що й сьогодні тривають спроби реанімувати Совєтську потвору. Не забуваймо, що ця «супер-держава» розсипалася не через інтриги західних розвідок чи політичні тиск. СРСР розпався, бо його ненавидів власний народ. Усе, пов’язане з більшовицькою державою – антилюдське, антигуманне. Тому сама ідея нового «співжиття» разом у форматі Митного Союзу викликає рвотний рефлекс. Це генетична пам’ять, яку не треба аргументувати жодними математичними розрахунками чи цифрами цін і мит.
Будьмо відверті – зараз ми не обираємо. Ми вже живемо у Митному Союзі, ми з нього так ніколи й не вирвалися. Підписані чи непідписані документи нічого не означають, бо за себе говорить сам стиль життя, корупційність й уседозволеність чиновників, антиправоохоронна система, авторитаризм, поєднаний з криміналом та вродженою розумовою відсталістю. Це все – наша нинішня реальність, це все – Митний союз, у якому ми всі живемо. Візи потрібні нам для перетину західного кордону, східний кордон ми перетинаємо за внутрішнім (!!!) паспортом, бо ми – громадяни великого Митного Союзу. Тож і вибору нам не залишили: якщо хочемо щось змінити – шлях наш тільки в ЄС.
І про хороше. З часу написання есею Кундери минуло 30 років. Згадані ним Угорщина і Польща стали вільними країнами й вступили в ЄС. Слава Богу, ніхто з Євросоюзу не виходить – навпаки, всі прагнуть туди потрапити. А до згаданих Міланом Кундерою Будапешту й Варшави можна сміливо додати Київ – бо так, тут живуть люди, які заради своєї країни готові виходити на майдан навіть після 9 років тотальних розчарувань. Центральноєвропейська бунтівничість у них у крові – а значить, і Центральна Європа навколо них. У такій ситуації підпис під угодою про Асоціацію стає тільки справою часу.
Фото Oleg Nesterenko
