Arrhythmia absoluta: часом серце б’ється, ніби грає джаз
Серце має сотні значень і тільки одне конкретне втілення. До певного часу живеш собі, навіть не підозрюючи, що тіло має внутрішні органи. Живеш життям метелика, невагомого й несерйозного, і думаєш, що смерть – це лише поетичний образ, така собі рима до слова «вщерть», кришка, яка накриває вщерть заповнений бак твого життя.
Але повторюся – одного разу, неважливо, коли це буде: восени, влітку, взимку, весною, - ти вперше відчуєш, що в тебе є серце. І звідтоді це (сумне, ой яке сумне!) враження не покидатиме тебе ніколи.
Саме так і було того пам’ятного разу – я прокинувся в Італії й відчув, що в мене є серце. То був той тривкий період, коли минаєш сейсмічну зону віку двадцятирічного й м’яко переступаєш на мінне поле двадцять першого свого року. Стояв жовтень, авто мчало нас на південь Італії, я сидів збоку від водія, широко розплющив очі і заслухався всередину себе. То було зовсім нове відчуття, серце собі гралося всередині, як мала дитина, але при тому всьому я ніяк не міг пов’язати його зі своїм тілом, вперше того осіннього пообіддя я відчув, що моє серце – це окрема територія, не підвладна нікому, навіть мені. І ти можеш пручатися, кричати, читати вголос прекрасні вірші про любов, але все ж доведеться змиритися, що серце, ця велика граната любові, - матеріальне.
Того дня ми поверталися з Парижа. Вся ця подорож, галопом, на неймовірних швидкостях, трохи більше тижня - не набереться й десятка днів – мчала нас невідомо куди, в залежності від того, як розгорнеться мапа чи яким буде ранковий настрій. Саме так – волею долі – ми й опинилися тоді в Парижі. Приїхали туди з центральної Німеччини, де лише добре витримане вино вкупі з чарівною осінню змогли зробити наш настрій настільки романтичним і авантюрним, що ми вирішили рвонути до французької столиці.
У Парижі, ніде правди діти, було добре. Винесемо подробиці за дужки, залишимо лише доречне нашій оповіді. Два дні, проведені в цьому місті, були вибуховими – бо, по-перше, нам довго ходилося й роздивлялося, ми майже не спали, а я, користуючись з тої нагоди, що не був за кермом, вдався до подорожі незнайомими берегами різноманітних вин; нічний Париж був зовсім іншим, другим Парижем, тому вночі ми так само не зупинялися, бродили, як пси, розкошували винами й цигарками.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Якби хтось попросив мене назвати смак тої осені, то я так його і сформулював би: червоне вино невеликими ковтками зі ще меншими перервами на куріння. Так було в Німеччині, так продовжилося в Парижі.
Щойно через дві доби, вранці, закутавшись від холоду у натівський військовий бушлат з німецьким прапорцем на лівій руці, я всівся до салону машини, яка виверталася між потоку автомобілів і вантажівок на виїзді з Парижа, ввімкнув якусь ненав’язливу радіостанцію, запалив цигарку і довго вдивлявся в ранкову сутінь за склом, у якій з різних боків пливли жовті й червоні очниці фар. Сигарета приємно зігрівала руку, дим потроху обпікав губи, все в роті почало гіркнути й терпнути, тепло розливалося тілом, гнане теплим бушлатом і автомобільною пічкою, я загасив цигарку й заснув.
Отож, вкотре повторюся, ми виїхали з тунелю під Монбланом, я прокинувся, і саме тоді вперше відчув важкість на серці, якщо це можна так назвати. Руки дрібно тремтіли, з кожним подихом – в міру того, як легені набрякали повітрям – ставало все важче й не приємніше дихати, незрозуміла слабкість розливалася тілом, на якому виступив прохолодний піт. Це було зовсім нове відчуття, я ще не знав куди його доправити – матриця життя лише формувалася, і далеко не всі полиці були заповнені й названі. Не знайшовши кращої ідеї, я запалив цигарку. І стало трохи гірше, але звичніше. Кілометри миготіли за вікном, а моє серце все не давало спокою. Бо часом буває так, що серце б’ється, ніби грає джаз.
Я згадав про це через рік. Був теплий вечір, наша чималенька компанія розташувалася на терасі ресторану з австрійського боку Альп, подавали якісь місцеві страви і вино. Час від часу всі голосно сміялися, жартували – фестиваль, яких всіх зібрав, добігав кінця, тож можна було пуститися берега, - а моє серце, знову виснажене кількаденним шалом, відбивало свій ритм. Власне, така ж ситуація була у всіх, про те й велася розмова. І вже наприкінці хтось із іншого боку столу викрикнув: «Arrhytmia absoluta!», а всі дружно зареготали – так, ніби це зовсім не про них йдеться, наче це не їхня печаль, немов життя й справді безмежне, як цей теплий вечір.
І ще одне, на завершення. Ти називаєш мене «серцем». Коли я ввечері сиджу перед лептопом, ти нечутно підкрадаєшся зі спини, обіймаєш, куйовдиш рукою волосся, цілуєш мене за вухом, і тихо кажеш:
- Вже пізно, серце моє, пора спатки.
