Чи потрібна нам Європа без Тимошенко?
Лічені дні залишаються до моменту, коли Євросоюз буде змушений винести рішення у справі України – підписувати з нею угоду про асоціацію чи ні. Оскільки інші формальні вимоги майже виконані, а добра воля підписати документ є в обох сторін, то єдиним невирішеним аспектом залишається доля Юлії Тимошенко.
Віктор Янукович не хоче її випускати, а Євросоюз не хоче підписувати угоду з країною, якою керує такий недалекоглядний президент. Як не крути, а виходить, що порядок денний в Україні досі формує Качанівська ув’язнена.
Усі списи в суперечці про потребу України йти в омріяну Європу вже давно зламано, і чи не вперше за всі часи Незалежності є консенсус щодо цього і серед суспільства, і серед еліт. Але кісткою в горлі є справа Тимошенко, виглядає, що це питання є однаково принциповим і для Євросоюзу, і для Януковича. Поступатися ніхто не збирається.
Зрозуміло, що часу стає менше, а нервова напруга – все більшою. Цілком імовірно, що грати на цій напрузі й збирається Янукович. Тим часом громадянське суспільство й найзапекліші євроінтегратори доречно говорять, що це історичний шанс України, вперше від часів Переяславської ради й «березневих статей» реальна можливість вибрати іншу, європейську цивілізаційну дорогу, що угода має бути підписана за будь-яку ціну тощо. Все правильно, важко тут чомусь заперечити. Ось тільки дивно, коли починають лунати голоси про те, що Асоціацію варто підписати навіть у ситуації, коли Тимошенко залишиться у в’язниці, бо «не може 46-мільйонна країна бути заручницею однієї віп-полонянки». Воно ніби й слушно, але є, як то кажуть, одне але.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Виглядає на те, що єврооптимісти в Європу хочуть іти тими ж дорогами й методами, якими зазвичай країни йдуть якраз у Митний Союз. Мовляв, це історичний шанс, на віки віків, вперше за століття європейський цивілізаційний вибір, геть від Москви і теде, тож варто примружити очі на Тимошенко, зробити виняток і таки підписати угоду про асоціацію.
А чому взагалі ми хочемо в Євросоюз? Тому що там є система цінностей, діють закони і моральні принципи. Це у нас усюди винятки і про все можна домовитися. Ніби є правила дорожнього руху, але для президентського кортежу – виняток. Ніби за зґвалтування зі вбивством має бути довічне ув’язнення, але якщо в тебе є родичі у прокураторі – то підемо на поступки й зробимо виняток. Ніби на екзамені треба все знати, але якщо ти можеш пожертвувати на добру справу сімейного благополуччя викладача сто доларів, то зробимо виняток – і отримаєш вищу освіту.
З такими винятками, шановні пані й панове, нам пряма дорога у Митний Союз. Не думаю, що впливові європейські друзі Тимошенко аж настільки всесильні, щоб упродовж трьох років її ув’язнення робити цю справу номером один у стосунках з Україною. Європі не йдеться про Тимошенко, її цікавить символ вибіркового правосуддя. Якщо Україна й ЄС опиняються в одному човні, то мають жити й взаємодіяти за певними спільними правилами. І це особливо актуально у випадку з Януковичем – якщо донецький Хазяїн відчув себе міні-диктатором, то йому варто вказати на його місце. Це буде сигнал в тому числі для всієї України: на вашого горе-президента знайшлася управа, знайшлися сили, здатні його зупинити. Бо поки Тимошенко у в’язниці – будь-яка асоціація й підписи позбавлені сенсу.
В інакшому випадку для чого нам Європа? Щоб прикривати кримінальну вседозволеність прапором ЄС?!
