Голий Вася: людина безсила перед злом, зло безсиле перед людиною
Одним із способів пізнавати країни й народи, їхні звичаї й ментальність, є спостерігання за їхньою темною стороною, їхніми фобіями й пенітенціарними збоченнями. Думаю, допитливий іноземець зміг би багато розповісти про Україну й тутешні порядки, аналізуючи самі лише історії життя Гонгадзе чи Тимошенко. Не кажучи вже про радянських українських дисидентів.
Адам Міхнік колись розповідав, що одного разу сів за стіл з українськими дисидентами. Почали розмовляти, ділитися спогадами – в кого як, коли, за що «брали», як було у в’язницях, як підтримувала чи гнобила внутрішня тюремна система тощо. І от Адамові, видатному польському дисидентові й політв’язневі, не було про що говорити поруч із такими «тюремниками», як Левко Лук’яненко. Якщо західний дисидент мав кілька років «відсидки», то український – кілька десятків. Адам жартував, що поруч із українськими колегами польські політв’язні почувалися, як діти чи дрібні хулігани. І справді – якщо почитати біографію, наприклад, Вацлава Гавела (вона є українською – «Дисидент Вацлав Гавел» Даніела Кайзера) й спогади того ж Лук’яненка, то стає зрозуміло, що на Заході люди радше розважалися опозиційністю, а не справді ризикували життям. Різниця, звісно, ще й у тому, що у Чехії Гавел став президентом, а в нас В’ячеслав Чорновіл – ні. Знаючи це, ніякого іншого знання про Україну закордонний аналітик вже не потребує (якщо не помилиться, і в силу своєї інтелігентності й гуманізму не зарахує і Януковича до ґрона тюремників-дисидентів).
Уже кілька років я цікавлюся Балканами, зокрема – колишньою Югославією. Тому знав, що серед словенських інтелектуалів є дві особи, яких варто читати – Славой Жіжек і Божідар Єзернік. Останній не так давно написав книжку про Голий острів – так званий югославський ГУЛАГ. Ясна річ, що людину, яка читала Шаламова, Солженіцина, усіх українських дисидентів, Герлінґа-Ґрудзінського, Боровського, Осталовську, тобто авторів, які писали про Колиму, ГУЛАГ, Аушвіц, важко вразити ще однією розповіддю про якесь інше втілення людського зла. Натомість українським читачам корисно було б дізнатися, що в сонячній і успішній Югославії під керівництвом Тіто теж був табір для «політичних» в’язнів.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Розташовувався він (а їх було кілька, проте саме цей став символом) на Голому острові (Goli Otok) – острівцеві у морі біля хорватського узбережжя. Уже з назви зрозуміло, що на цьому кам’янистому клаптику суші не було ані прісної води, ані рослинності, ні – тим паче – тварин. Хоча в останніх із усіх сил намагалися перетворити людей, запідозрених у лояльності до СРСР і Сталіна. У 1948-му році між Тіто й Сталіним пробігла чорна кішка, тому югославський лідер, остерігаючись совєтського нападу, вирішив насамперед нейтралізувати внутрішню п’яту колону, лояльних до совєтського режиму югославських комуністів. Тоді й створено табір для політичних в’язнів на Голому острові.
Вражаючою деталлю є той факт, що жоден із наглядачів чи тюремних працівників на Голому острові особисто не катував і не знущався над в’язнями. У них були дві кари: безглузда праця, бо їх примушували розбивати кам’яні скелі під палючим сонцем Адріатики, без питної води й нормального харчування; робота ця була важкою й психологічно, бо видобуте каміння потім ніде не використовувалося, і ув’язнені розуміли, що виконують певною мірою сізіфову працю – просто для того, щоб щось робити. По-друге, знущалися й били за провини в’язнів інші в’язні. Таким чином, наглядач з нагайкою просто стояв на горі й дивився, як одна людина б’є іншу, тим самим доводячи, що вже «одумалася» і з ненавистю ставиться до ворогів Тіто й Югославії. Так зване перевиховання на Голому острові відбувалося в той спосіб, що ти спочатку визнаєш свою провину, а потім починаєш із нелюдською ненавистю товкти своїх же колег-в’язнів. Адміністрація лише потирала руки й за два-три роки випускала особливо жорстоких на волю – як взірцевих комуністів. Воно й не дивно, що про Голий острів майже не залишилося спогадів чи мемуарів, бо хто ж захоче розповідати нащадкам про власну ницість і звірства?
Словом, нічого нового на просторах від Сибіру до Адріатики, зло всюди однакове, діє тими ж методами і всюди має людське обличчя. Чи в сонячній й успішній Югославії, чи в похмурому холодному совку – скрізь людина людині вовк. Перед злом людина почувається, як Голий Вася з анекдоту: безпомічною, безпорадною, безвольною. А втім, оптимізму додає той факт, що в кожній з історій про ГУЛАГ, Аушвіц чи Голий острів завжди знаходилися люди-винятки, які не втрачали людську подобу й власну гідність. Ті, які так і не змогли підняти руку на ближнього. Їх били, але вони не мстили. Їх було мало, значно менше, ніж вміщує в собі статистична похибка, але поки вони є, жевріє надія, що шальки світових терезів не перехиляться повністю на бік темряви. Темряви, яка є в кожному з нас. Але декому-таки вдається її не випускати з себе.
