Дивний український патріотизм, або Для чого нам Коломия
Ура-патріоти ладні стерти з поверхні землі й людської пам’яті все, що не пов’язано з Україною. Їхня логіка стверджує, що всі, хто жив на українській землі – або українці, або ж окупанти. Третього не дано. Бруно Шульца у цій ситуації вони радше вважатимуть окупантом, ніж генієм.
Минулого тижня у Чернівцях пройшли Дні Бруно Шульца, організовані Фундацією Бруно Шульца в Дрогобичі на чолі з Вірою Меньок та Польським інститутом книжки (директор – Ґжеґож Ґауден). Координував подію публіцист і перекладач Олександр Бойченко.
Зрозуміла річ, що центральні канали не показали цих заходів у своїх новинах чи ефірах. Ну ясно: там не було жодного антифашиста, ніхто нікому не набив морду, не відбулося жодної катастрофи чи землетрусу. Новини наші – це змагання в трагічності, тож місця для хорошого в них немає. А дарма.
Бо Дні Бруно Шульца у Чернівцях – подія, яка має дуже далекосяжне й концептуальне значення. Дрогобич приїхав у гості до Чернівців, а точніше – польський письменник Бруно Шульц до німецького поета Пауля Целана, а ще точніше – польськомовний єврей Шульц до німецькомовного єврея Целана. Тобто Україна приїхала в гості до України: показати одна одній свою культурну (в минулому, звісно) велич і різнобарвність. Іншими словами, відбулося щось кардинально нове у внутрішньо культурному українському діалозі. У час війни пам’ятей й інтерпретацій історії – модерної української й совєтської української – ці події набувають не лише символічного, а й піонерського, взірцевого значення.
Після цього міні-фестивалю в Чернівцях я подався до Коломиї, де місцева Молодіжна рада в особі Любомира Пащака організувала мені творчий вечір у форматі зустрічі з місцевими читачами. Той факт, що молодь замість провести дискотеку чи пікнік-пиятику організовує літературну зустріч, уже заслуговує на те, щоб йому присвятити колонку вдячності. Вечір і справді минув чудово, читачі мене радували своєю обізнаністю й культурністю, проте наступного дня лихий смикнув мене піти на зустріч із не-читачем.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Один впливовий коломийський бізнесмен, прізвища якого наводити не буду, наступного дня розкопав десь номер мого телефону і наполегливо – «такі люди, така честь, обов’язково мусимо зустрітися!» – запросив разом пообідати чи попити кави. «Діяч», як його тепер у думках називаю, після кількох обмінів зворотами люб’язності й захоплення красотами Коломиї, спитав якими ж шляхами я опинився саме в Коломиї. І почув відповідь, що я був поблизу, на Днях Шульца у Чернівцях, тож просто не зміг відмовити коломийчанам у бажанні провести таку творчу зустріч. «Ага, – аж просяяв він. – Так, я читав на вашому сайті, що ви там брали участь у дискусії письменників «Для чого нам Шульц?». Я відповів ствердно. Мій співрозмовник на це: «Хі-хі, то для чого ж нам, пане Андрію, цей польський єврейчик?».
Відчувши слизький ґрунт, я спробував метафорично привести до тями коломийського «Діяча». Мовляв, не знаю до кінця, кого ж у Шульцові було найбільше: поляка, єврея чи генія. Та й наш він, тутешній, хлопець із Дрогобича. Мій візаві парирував тим, що це поляки спеціально хочуть розкрутити цю тему, щоб забрати собі Західну Україну. «Ага, особливо без Чернівців їм не живеться», – аж пирснув я зо сміху.
«Діяч» усе не вгавав, розпалившись від власного патріотизму, стверджував, що про все це ми маємо забути й мовчати, так ніби цих постатей тут ніколи й не було, бо всі вони – окупанти, тож і пам’ять про них служить окупантам, а не нам. Мене ця репліка вивела з себе, тому я вдався до нищівного аргументу. Ми сиділи в центрі міста на терасі й пили каву. «А чого б вам, патріоте, – в’їдливо іронізував я, – не розібрати й знести весь центр, усі ці старі прекрасні кам’яниці, їх же точно будували австрійці, поляки чи євреї, на крайняк – совєти. Наскільки я бачу, незалежна Україна наразі побудувала тут хіба той кособокий брудний кіоск із пиріжками, тож хай у ньому й буде, скажімо, ратуша».
У повітрі запахло бійкою; можливо тому, що патріот одну з кам’яниць за безцінь у міської ради якраз орендує, тож перспектива зрівняти її з землею йому не сподобалася. Я ж продовжив: «Кажете, для чого нам Шульц? А для чого нам у такому разі Коломия? Уявіть, що її просто не стає, на цьому місці зяє дірка, прірва, порожнє місце. Уже не доїдеш з Косова до Франківська, бо нема як – на місці дороги незглибна яма, урвище і пустир. Так само з Шульцом чи Целаном – без них ми не до кінця ми, адже це частина нас, нашого спільного минулого. Вони допомагають нам зрозуміти нас самих, конкретно у випадку Дрогобича й Чернівців – вони наше найбільше багатство й гордість».
Продовжувати далі не було сенсу. «Діяч» сухо попрощався й пішов у своїх патріотичних справах. І ще одна деталь не без значення: за обидві кави заплатив я.
