Люби мене навіть по смерті
Місто в місті. Мабуть, саме так найкраще можна описати цвинтар – місце, якому відведена роль зберігання пам’яті. Тієї, яка метафізична, і тієї, яка тілесна. У містах залишаються прекрасні (й не дуже) будинки, натомість їхні будівничі й мешканці з часом переселяються у нове, чи то пак старе місто – підземне. Зрештою, міський цвинтар найкраще може пояснити нам саме місто.
Я люблю цвинтарі. Хоча це можна радше назвати пристрастю, різновидом таємного знання, а не любов’ю. Я знаю, що саме на цвинтарях можна побачити яким було і яким є місто, зробити висновки про його колишню розкіш і теперішній занепад. Або навпаки, що трапляється значно рідше.
Цвинтарі завжди цікавіші й промовистіші за центри міст, за всі площі й ринки, катедри, пам’ятники і бульвари. На кладовищі про історію міста можна дізнатися практично все. Почитайте написи на хрестах і нагробках – і зрозумієте, в яких державах це місто перебувало протягом століть, а в яких – протягом кількох років, яке населення тут жило, поважали тут більше військових чи поетів. За кількістю й пишнотою родинних склепів ви швидко зорієнтуєтеся на яку саме епоху припав розквіт буржуазії й торгівлі в місті, зробите висновок про кількість знаті, зрештою – про майстерність тутешніх ремісників, скульпторів, архітекторів, будівельників. Теперішній стан цвинтаря – кількість бур’яну, квітів, підметені чи забуті стежки, нові могили з фігурами чоловіків у «адідасах» чи генералів у орденах – свідчить про пріоритети, якими місто живе зараз.
Я люблю цвинтарі, але водночас знаю, що їх не може бути багато. Тому є дуже невелика кількість міст, висновки про які я складав також і завдяки кладовищам. Ужгородська «Кальварія», Львівський «Личаківський», Київське «Байкове». Із останніх – цвинтар у Сараєві, на якому аж рябіло від цифр 1992, 1993, 1994, 1995. Цвинтар – це енциклопедія, міський довідник, символ міста.
Книжка, роботу над якою маю намір розпочати невдовзі, й до якої зараз збираю матеріал, розповідатиме про людину, що втікає від великого міста, переселяється у віддалене передгірське селище, де живе відлюдником. Втікає від себе, щоб знайти себе. І не знаходить, звісно. Але я не про це; герой книжки живе неподалік цвинтаря, розташованого на узгір’ї, за яким – річка. До місця риболовлі шлях пролягає через цвинтар.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Мені потрібен був матеріал, я сам мав пройти через цей цвинтар. Тому намовив місцевого історика, щоб він з’їздив туди разом зі мною й принагідно відповів на кілька запитань. Він погодився за дріб’язкову винагороду. Ми зустрілися о 6 ранку на автобусній зупинці за містом. Я прикинув, і так, на око, мені здалося, що в історикові бовтається добрячих сто п’ятдесят свіжих грамів, або вчорашня півлітра. Я заздрив.
За годину ми вже були на старому цвинтарі, який із плином часу перетворився де-не-де на яблучний сад. Зійшло сонце, почало припікати. Стиглі яблука пахли і раз-у-раз гупали то об землю, то об нагробки. Цвинтар збиває пафос, збиває суєту буденності. Тут розумієш, що насправді нічого важливого не відбувається, а твої проблеми – смішні й абсурдні. Бо в кінці кінців із тебе самого виросте розлога яблуня. І, погодьтеся, це не найгірший варіант.
Я придивився до одного нагробка й зауважив, що тут похований чоловік, а поруч нього вже встановлено пам’ятник дружині. На ньому було прізвище й дата народження, а дату смерті впишуть уже по факту. Це дивно й моторошно – приходити на могилу чоловіка, а поруч на нагробку бачити своє ім’я. Жити, аби дочекатися смерті. І воз’єднатися.
Чомусь мені згадалося, що у нас вдома довгий час теж лежала могильна плита з дідовим іменем. Бабуся померла на десять років раніше, а він одразу ж виготовив нагробок і для себе. Нагробок стояв на веранді за дверима, і я щоразу бачив його, коли приходив інспектор, щоб списати показники електролічильника. Бабуся й дід прожили складне життя, і я знаю, що старий багато за чим шкодував. Але вже не міг ані перепросити, ані освідчитися. Тому його плита чекала на нього за дверима веранди.
Ми з істориком нарешті завершили обхід і вийшли на гору. Присіли біля потічка, вимили руки, я дістав якусь перекуску, він із внутрішньої кишені піджака витягнув маленьку пляшечку з-під мінералки. Невдовзі до запаху літнього лісу додався й запах самогонки.
Ми сиділи нагорі, дивилися на цвинтар, загублений серед дерев і польових квітів. Чомусь мені подумалося, що любов таки є. Що вона існує й після смерті, схована у тиші цвинтарів, у промовистості нагробків. І стало не так страшно.
