На круги своя: чому Шевельов виходить із харківського інциденту переможцем
Розбита меморіальна дошка Юрію Шевельову у Харкові та нашвидкуруч створений довкола цієї події скандал – загалом закономірні й передбачувані явища. Україна й українці зараз перебувають на такій стадії розвитку, коли пам’ятник Леніну стоїть у центрі Києва, але в центрі Полтави немає пам’ятника Мазепі. Тож чому мав отримати індульгенцію Шевельов у Харкові?
Юрій Шевельов став українцем з вибору – українців у його родині було мало, прізвище батька – Шнейдер, матері – Ведер. Утім, саме українці з вибору (як-от, наприклад, неодноразово мною згадуваний Вільгельм фон Габсбурґ, він же Василь Вишиваний) – ставали найзапеклішими, найзатятішими патріотами й – головне – діячами України. Бо мало любити, потрібно й робити – здається, саме ці слова можна вважати кредо Юрія Шевельова.
Чи заслужив він меморіальну дошку в рідному Харкові? Безумовно. Не тільки дошку, а й пам’ятник, бібліотеку, вулицю, університет чи хоча б факультет свого імені. Але проблема полягає в тому, що Шевельов своє українство вибрав, а Харків – ні. Шевельов вистояв і пережив Голодомор, розстріли й чистки, совєтську й нацистську окупації, а Харків – ні, Шевельов зберіг гідність, а Харкову цього не вдалося. Тому й не вдається їм зараз порозумітися.
Зізнаюся: відеозапис дикунського розбиття меморіальної дошки Шевельову у Харкові мене сильно розізлив. Навіть пригадалася фраза мого командира взводу з військового училища: «За таке бити треба боляче, а потім – ногами». Але потім я заспокоївся, бо зрозумів, що ситуація розвивається так, як і повинна – ну не може сучасний Харків, місто Гєпи і Допи нормально прийняти й перетравити таку велику постать, якою був Юрій Шевельов. Більше того, навіть доба, в якій живемо, стадія розвитку, на якій перебуваємо – не може цього зробити.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Бо Шевельов багато в чому символізує собою Україну ХХ століття – у нього стріляли з обох боків, і кожна воююча сторона була однаково огидною й ворожою. Йшлося про те, щоб пережити окупацію як людина, адже шансів вийти з війни державою в України не було. Пережити окупацію, але в той же час і не втратити гідності, не стати колаборантом, не зрадити своїм ідеалам. Зрештою, не вбити – не тільки іншого, але й себе. У Шевельова це вийшло: його діяльність під час нацистської окупації абсолютна неполітична (бюрократична, мізерна праця в управі та дописи на культурницьку тематику в газету). Більше того, він мав німецьке походження, але не скористався ним, не став фольксдойчем – а цей статус дозволяв не голодувати й не перебувати в небезпеці. Раз вирішив бути українцем – ним і залишився.
Потім були довгі роки еміграції й успіх США, відтак – у всьому науковому світі. Було інспіроване КДБ цькування, з якого він вийшов ще сильнішим і авторитетнішим. Зрештою, про роки під час окупації він сам написав у власних мемуарах – розуміючи, що якщо ці факти випливуть пізніше, то можуть зашкодити сприйняттю його грандіозного наукового доробку. А саме своїми книжками й науковими розвідками він переміг і радянського псевдомовознавця Білодіда, який разом із Якобсоном зводив на нього наклеп, і всю совєтську пропагандистську машину. Ними ж він і перемагає тимчасово всесильних у Харкові Гєпу і Допу.
Бо найбільше із цього скандалу зискує сам Шевельов: вийдуть ось такі колонки про нього, хтось почне ґуґлити, щось підчитувати, видавці під «нашуміле» прізвище видадуть книжку – і результат титанічної роботи професора дійде до читача, до українця. А значить, так все з Шевельовим і його дошкою й мало відбутися, таким ось тернистим є його шлях повернення і в Україну, і в колись рідний, а нині такий чужий Харків.
