Epic fail: Нас уже не 52 мільйони, а комуністи досі в парламенті
Коли я чую слова «комуністи» і «референдум», мені в голову приходить тільки одна ідея – потрібно терміново провести референдум про заборону комуністичної ідеології в Україні. Як людиноненависницької.
Скільки себе пам’ятаю, весь час навколо повторюється думка, що в наступному скликанні Верховної Ради вже не буде представників комуністичної партії. Наводяться різні аргументи. По-перше, час уже не той, сама ідея застаріла і навряд чи може спокусити постмодерного виборця ХХІ століття. По-друге, українські комуністи – це карикатура на комунізм, бо і не українські, і не комуністи. Мовляв, не будуть люди вже за них голосувати, бо продажні буржуї вони, а не представники пролетаріату. І, нарешті, по-третє, бо виборці їхні цей-во, тю-тю. Вимирають тобто. Як цинічно це б не звучало.
У моєї родини своє ставлення до КПУ, Леніна та іже з ними. Після приходу совєтів нашу сім’ю розкуркулили, а 11 дідових братів і сестру залишили голодними – без поля, худоби. Ніколи не забуду хвилини, коли ми з нині вже покійним дідом проїздили на велосипедах з Олешника до Виноградова повз Лемаковицький ліс. Дід розповідав, що він, цей ліс, колись належав Любкам, і досхочу фантазував скількох комуністів вдалося б «приземлити» під кожним деревом.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Ще одного мого родича колись у розпалі застільної політичної дискусії запитали: «Так ви антисовєтчик?!». «Це я, бл…, антисовєтчик?! Ану пішов на.. звідси!», - дещо стримано відповів він, бо ненавидів будь-що пов’язане з комунізмом, а тим паче совєтчиків і антисовєтчиків. Гени є гени, мені це передалося вповні.
А минулий вікенд я провів у Прибалтиці, куди мене запросили з виступом на літературний фестиваль. Зворотна дорога пролягала через Ригу, де доля подарувала цілий день між пересадками на літак. А що ми зазвичай робимо, потрапивши в Ригу? Зрозуміло що: набережна, ресторани, бальзам, кондитерські, рибні делікатеси, підвищення градусу. А для мене ще й відвідини Музею окупації, який розташований у центрі латвійської столиці (до слова, у Вільнюсі теж є такий музей, навіть масштабніший).
Тим часом у фойє латвійського Музею окупації неочікувана виставка – про Голодомор в Україні. Приблизно сорок стендів з фотографіями, коментарями різним мовами, поруч у мисках – «страви» з трави, картопляного лушпиння і різних харчових відходів, які їли українці під час Великого Голоду. Поміж усім цим ходять нажахані бліді латвійці, які час від час перепитують працівників музею чи це справжні фотографії. «Справжні», - відповідають їм, після чого відводять погляд.
Моя супутниця порозглядала ці фотографії, зупинилася біля стенду, присвяченого Харкову, тодішній столиці Совєтської України, і риторично промовила: «І як же вони там на Сході далі голосують за комуністів, адже тисячі людей вмирали й розкладалися просто на вулицях, як можна підтримувати комуністів у місцевостях, у яких, мабуть, досі стоїть нестерпний трупний запах?».
«Тому й голосують, – дещо роздратовано відповів я. – Бо там Голодомор таки досягнув своєї мети».
