Автостопом до Відня: дорога починається під твоїми ногами
Ще за двадцять хвилин до рішення вирушати в дорогу про ніяку подорож взагалі не йшлося. А через годину після нього – ми вже стояли на об’їзній дорозі і ловили попутну машину. Тривало це приблизно хвилин сім. Так спонтанно почалася наша мандрівка до Відня.
Усе найкраще в житті траплялося зі мною випадково. Ну, може й не все, але те, що можна назвати пригодами – точно. Так просто цікавіше жити: коли зранку ще не знаєш, де опинишся ввечері.
Одного разу так несподівано з’явилася ідея поїхати до Відня. Про жодну подорож тоді взагалі не йшлося, навпаки – було забагато рутини й у короткій перспективі виходу з неї видно не було. Середина весни, тобто середина квітня. Ні холодно, ні спекотно. День ще не довгий, але й коротким його не назвеш. Сонця майже немає, натомість зелені теж не побачиш. Коротше кажучи, середина весни, початок депресії.
І в один із таких днів кілька друзів збираються ввечері – без жодних планів і ентузіазму. Останній, утім, з’являється разом із розмовою, жартами, старими історіями, які по черзі пригадуємо. Незчулися, а вже й ранок – стандартний сірий весняний нецікавий ранок, п’ята година. Хтось раптом каже, що добре було б зараз опинитися в чиємось чужому житті, чужому місті, скажімо, тропічному. Я цю думку підтримую, зауважуючи, однак, що з більш реалістичних і приємних варіантів – Відень, найближче до нас велике прекрасне місто. Не рахуючи Будапешта і Праги, але це вже інші історія.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
«От би зараз опинитися у Відні, за дві години відчиняться кав’ярні – і можна було б так приємно розпочати ранок, посеред фонтанів і голубів, неба і площ. От би зараз до Відня!», - кажу я, меланхолійно замислюючись. Як не дивно, або й зовсім не дивно, але один із моїх знайомих – Роман Бардун, легендарний джазмен – пропонує брати і їхати. Зрештою, він має рацію – ну не гнити ж нам тут усе життя. Проводимо коротку нараду, на годинниках уже шоста. Паспорти й візи у нас з Романом є, інші на спонтанну подорож дивляться скептично. Хтось навіть каже, що нікуди ми не поїдемо. Хо-хо, закладаємося на ящик чилійського вина, що ще сьогодні ввечері ми з Романом будемо сидіти у віденському Інненштадті. Парі укладено, все серйозно, тому збираємося в дорогу. За годину ми готові до виїзду, з найпотрібніших речей – фляга з віскі (холодно ж!) і банківські картки. Усе інше нам Бог пошле.
Ось ми й на дорозі. За сім хвилин перед нами зупиняється перша автівка. Везе нас майже двісті кілометрів, довгий, як для автостопу, відтинок. Єдина незручність – ми хочемо спати, а водійка хоче розмовляти. Ну нічого, до вечора – кров з носа – маємо бути у Відні. Без особливого напруження, пересідаючи від одних добрих людей до інших, опиняємося в Чехії. В одному з придорожніх ресторанів навіть встигаємо пообідати, підзарядити телефони, спробувати якогось місцевого пілзнера.
До вечора добираємося до Брно. Сил і бажання прориватися далі немає. До Відня – одна година. Але в Брно ми ще ніколи не були. Зрештою, все одно доведеться випити той ящик вина, розповідаючи про наші пригоди. Або, знаючи наших друзів, можемо й мовчки випити, так цікавіше. Чи співаючи. Зрештою, до Відня – рукою подати, ми довели собі, що це можливо. Тому залишаємося ночувати в Брно, невідомому й цікавому для нас місті. Гроші, призначені на готель, вирішуємо витратити на нічний клуб – і там, і там ніч однакова, а в клубі таки цікавіше. Клуб виявляється стриптиз-клубом, він розташований у підвалі, але називається «Сьоме небо». Я всідаюся у шкіряне крісло, замовляю подвійне віскі з льодом і пишу смску друзям: «Ну що, ви програли. А ми на сьомому небі ;)». І квітень немов зник, і до Відня – одна година.
