Мій роман із Фрідріхом Ніцше, або Історія про те, що на кожну книжку є свій час
Є книжки і – ширше – думки, які приходять у наше життя саме тоді, коли вони потрібні. Недарма є час кидати каміння, і є час його збирати. Садять навесні – урожай отримують восени. Змінити порядок – і можна отримати несподіваний, часто протилежний від очікуваного, результат. Приблизно так у мене склалося з Ніцше.
Мій приятель Тарас Лютий (радше віртуальний, бо бачилися ми всього раз, та й то за кордоном) має цікаву сферу зацікавлень, чи навіть пристрасть – це Фрідріх Ніцше, його, як то кажуть, життя і творчість. Зрештою, я це розумію: якщо когось і варто любити, досліджувати і захоплюватися, то це Фрідріха Ніцше, цього божевільного блазня, чи то пак генія. Тарас, один із найцікавіших представників Київської філософської школи, не просто досліджує ідеї й еволюцію/деградацію поглядів автора «Заратустри», він пішов далі, зрозумівши, що шляхом банального вичитування текстів годі дошукатися справжньої суті цього внутрішньо контроверсійного мислителя. Тут, як і у випадку Василя Стуса, рухатися вперед можна тільки за формулою «життя як творчість», усвідомлюючи нерозривну в’язь між ландшафтами, закоханостями, родинною історією, фінансовим станом, оточуючими людьми та хворобами, які роз’їдають тіло.
У такого різновиду дослідженнях є моменти, коли треба стати детективом – і чіплятися за найменші дрібниці, однофразові згадки в листуванні, за рахунки із пральні і список продуктів, які купували на тиждень. Або, користуючись порадою Станіславського, спробувати пожити так само, як Ніцше, довго вдивлятися в озерну блакить з того ж місця, де стояв він, прочитати ті самі книжки і в тій же послідовності, підчепити, зрештою, сифіліс, виплекати собі шизофренію, довести себе до паралічу. Щоб усе по-справжньому.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Художник Адальберт Ерделі приблизно сто років тому мав подібну, хоча трохи й переінакшену, звичку: він торкався своїм перснем до всіх скульптур, картин, будинків, які вважав геніальними. Таким чином частинка неймовірної енергії витвору мистецтва, думав Ерделі, передається і йому. З Тарасом Лютим ми познайомилися в Ляйпціґу на одному з найбільших книжкових ярмарків Європи, куди він, однак, приїхав не по книжки, а по місця і дух місця, які багато в чому сформували Фрідріха Ніцше. Перед таким пристрасним, справді глибоким зацікавленням і зачудуванням феноменом Ніцше я готовий зняти капелюх.
Бо коли Тарас час від часу виставляє на свою сторінку в фейсбуці чергові фотографії місцин, пов’язаних з Фрідріхом Ніцше, я мимоволі зупиняюся і поринаю в спогади. Бо у мене теж до цього філософа особливе ставлення, у нас із ним свої рахунки, свій роман. Роман, який почався з безмежної, майже фанатичної любові, продовжився закономірною ненавистю, а закінчиться ще невідомо чим.
А все тому, що книжка Ніцше потрапила мені до рук випадково і дуже, дуже завчасно. «Так казав Заратустра» я прочитав у дванадцять років, тобто в час, коли треба було читати «Дітей капітана Гранта» і «Тореадорів з Васюківки». Уже з першої сторінки годі було відірватися від тієї магічної, такої магнетичної для юнацької свідомості, книжки: Заратустра зійшов з високої гори, зустрів стариганя, вони поговорили, між іншим торкаючись і теми Бога. «Дивно, - подумав Заратустра. – Цей старий у своєму лісі досі не знає, що Бог помер». Ось так, без підглядання у першоджерело, я зараз, через відстань у понад десять років, можу з пам’яті процитувати ті вражаючі слова Ніцше-Заратустри.
Далі було різне, але я твердо знаю одне: ця книжка найбільше нашкодила моєму характеру, найважче зіпсувала стосунки з оточуючими, змінила систему цінностей, зрештою, сформувала мене таким, яким я є зараз. Просто вона потрапила мені до рук у невідповідний момент. Бо зарано у 12 років ставати атеїстом, плекати романтичні мрії й усерйоз думати про поняття «надлюдини». Як то буває з кожними справді пристрасними і бурхливими стосунками, я не до кінця знаю чи варто мені дякувати долі за «роман» із Ніцше, чи жалкувати з приводу нього. Так чи сяк, а в наступний приїзд до Ляйпціґа я теж відправлюся віднаходити сліди й місця Ніцше – не так для того, щоб зрозуміти Фрідріха, як тому, що хотів би зрозуміти себе.
