Подвигу не вийшло: луцький яйцероздавлювач як карикатурний епігон Гаврила Принципа
Що понесло 21-річного запоріжця Івана Ш. аж у Луцьк? Хотів стати героєм? Якщо так, то він вибрав неправильний напрямок. Із Запоріжжя ближче їхати у Межигір’я, де сидить справжній автократичний деспот. Там слід показувати свою мужність і патріотизм.
Воно й зрозуміло: кожен хоче стати героєм, залишити по собі якийсь визначний слід. Особливо в молодості – хто ж не мріяв стати Президентом, лауреатом Нобелівської премії, голлівудською кінозіркою чи хоча б пожежником, який рятує прекрасних пань із вогню й небезпеки?
Більшість мріяла, а в меншості слова й бажання не розходяться зі справами. Тому я приблизно можу собі уявити (але не зрозуміти) мотиви, які змусили 21-річного запоріжця приїхати на інший кінець країни і роздавити на плечі польського Президента яйце.
Зрештою, такий поворот сюжету не новий, в українській ситуації змінилися лише незначні деталі. Уявімо «луцький випадок» 14 липня 2013 року схематично: літо, вулиця невеликого міста, зарубіжний представник високої влади, натовп людей, які його вітають, молодий, дуже молодий хлопець, який піднімає руку і…
Наші дні, а не літо 1914-го, Луцьк, а не Сараєво, Броніслав Коморовський, а не ерц-герцог Франц Фердинанд, 21-річний запорізький рускій шовініст, член організації «Слов’янська гвардія», а не майже його одноліток, член організації «Молода Боснія» Гаврило Принцип. Додам ще одну подібність, яка видається мені незайвою: крім майже однакового віку цих «героїв» (20-21 рік), їх об’єднує ще й малоосвіченість.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Цікаво, чи знав мешканець Запоріжжя Іван Ш. про свого «колегу» сторічної давності? Мені здається, що так, що саме приклад Гаврила Принципа стояв йому перед очима, коли він замахувався своїм... яйцем. Чи знав він про те, що в центрі Сараєва навіть існує бетонна плита з відтисками ніг виконавця замаху на Фердинанда? У своєму чудовому романі «Кочівники» боснійський письменник Ненад Велічковіч описує ситуацію з балканської війни 90-х років: в якийсь момент директор центрального музею Сараєва опиняється перед вибором, від якого може залежати доля вже згаданої плити з відбитком ніг Гаврила Принципа. Зрештою, йому доводиться визнати, що в разі знищення подібну плиту можна відлити ще раз вже з відбитком ніг когось іншого, бо головне, щоб люди вірили у справжність та історичність цього шматка бетону.
Думаю, що питання віри тут є ключовим, бо Іван Ш., ясна річ, теж був свято переконаний у правильності своїх дій, у їх політичній та історичній вазі. Так само зрозуміло, що саме ця «віра», ця банальна фанатична сліпота завадила йому зрозуміти всю карикатурну епігонськість своїх дій. Бо Коморовський – не Франц-Фердинанд, Боснія – не Україна, Австро-Угорщини не існує, Волинь не входить до складу Польщі, а надворі рік 2013-й, а не 1914-й. Та й скажімо чесно: кожному б хотілося взяти цього Івана Ш., посадити за парту й провести йому екзамен: що він знає про Волинь-1943, про політику Речі Посполитої, про політичну біографію Коморовського, про геополітичне становище України і так далі, і так далі. Вірогідно, що цілком вистачило б простого написання диктанту, після якого всі питання зникнуть самі собою.
Дивує в усій цій історії героїчна інвектива запорізького яйцероздавлювача. Чому він вибрав саме Коморовського і Волинь? Чому весь свій запал звернув на демократа Коморовського, який вийшов до людей тиснути їм руки і усміхатися? Чому «герой» не кидається на автократичного і примітивного Януковича? Невже кишка заслаба, як, мабуть, кажуть у його рідній «Слов’янській гвардії»? Пропоную наступним послідовникам Івана Ш. кидатися на малих дітей, клеїти їм жуйку у волосся чи тягати дівчаток за коси. Хотів хлопець стати героєм, а виявився нецікавим і трагікомічним невдахою. Часи такі…
