Have a fun: молоді українці виїжджають з країни, але не емігрують
Переважна більшість українців радо б змінила країну проживання. Принаймні саме про це свідчать результати різних соціологічних досліджень. Фахівці стверджують, що найбільше бажання емігрувати виявляє молодь, яку нічого не тримає і не прив’язує до України: вони ще не мають ані родини, ані роботи, ані нерухомості. Проте все не так просто.
Центрально-Східна Європа протягом останніх кількох століть була тим тереном, з якого люди хочуть емігрувати. На Заході чи у США можна було краще заробляти, мати шанси для кар’єрного успіху, визнання чи слави. Зрештою, там було просто спокійніше й безпечніше жити. Той парадокс, що Захід і західна Північ Європи багатші, можна пояснювати багатьма чинниками: від релігії і до традицій місцевої культури. Однак чи не найважливішим залишається аргумент, який лежить на поверхні. Дослівно на поверхні, бо йдеться про архітектуру, пам’ятки, храми, палаци, замки, парки й дороги. Тобто на Заході і Півночі Європи вони є.
Затиснена між Західною Європою й Росією, Азією, наша багатостраждальна земля завжди була місцем, де ці дві потуги воюють між собою. У якійсь Португалії чи Нідерландах, в Англії – кожен камінчик історичний, натомість у нашій Україні, Польщі, Литві, чи будь-якій іншій Білорусі – все хоч якоюсь мірою цінне неодноразово знищувалось і вивозилось. У таких умовах важко збудувати нормальний бізнес світового рівня, інфраструктуру, середній клас, інтелектуальну школу. Тут якщо не розстріляють професора, то підірвуть хоча б будівлю університету. Якщо не депортують заможного селянина, то хоча б розкуркулять. Сам Бог велів звідси тікати.
Найдивовижніше, що відбувалося у суспільних дискусіях країн, які в 2004 і 2007 роках вступили в Європейський Союз – антиєвропейська риторика, що керувалася страхом знелюднення цих держав. Тамтешні політики різних поглядів, економісти й частина інтелектуальної еліти активно били на сполох, вважаючи, що наслідком вступу до ЄС стане масова, тотальна еміграція. Ще й сьогодні ви легко знайдете румунського патріота, який переконує суспільну думку, що кордони відкривати не варто, бо народ одразу виїде. Раба витиснути із себе важко, тому кордони з колючим дротом, які колись встановлював комунізм, тепер радо хочуть поновлювати вже вільні люди. Патріотичний концентраційний табір, словом.
Утім, хоча еміграція зі згаданих раїн і була досить активною, але все ж не того рівня, який прогнозували песимісти. Хто б що не казав, а Польща і Румунія далі існують, тут далі вулицями ходять люди, університети заповнені, жодне місто не вимерло, хоч у Лондоні й постали цілі польські квартали. Це змусило фахівців переглянути свої погляди і прийти до цікавого висновку, який ледь не заперечує саму ідею еміграції.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Іншими словами, молоді освічені люди не емігрують, а виїжджають. Нормальним стає правило вчитися один семестр у Ґраці, інший – у Барселоні, літо проводити на підробітках в Англії, після чого писати магістерську роботу в Амстердамі. Це модно й корисно: рік пожити в Берліні, після чого кілька місяців побути на стипендії у Парижі, а на квартиру собі заробляти роботою у Брюсселі. ЄС стимулює такий стиль життя відкриваючи кордони, надаючи різноманітні стипендії, а людям віком до 26 років навіть компенсуючи третину дорожніх витрат. Молодь вчить мови, набирається нового досвіду, здобуває освіту, знайомиться, одружується, працює, відпочиває; так постає нове покоління європейців – інтегроване, мультикультурне, самодостатнє. Навряд чи ці люди потім захочуть воювати між собою, ізолюватися, навряд чи вони плекатимуть ненависть чи стануть агресивними націоналістами. Більше того, такий стиль життя «у дорозі» не означає, що вони забувають свою мову, культуру, втрачають зв’язки з Батьківщиною – натомість навпаки, за кордоном вони об’єднуються в культурні товариства діаспори, організовують фестивалі, розповідають про свої країни. А більшість зізнається: після всіх навчань і розваг ми хочемо повернутися додому й розпочати там власну справу.
Так склалося, що я на своїх закордонних літературних виступах чи в абсолютно несподіваних містах і країнах часом зустрічаю молодих українців, своїх однолітків, які там вчаться чи працюють. Переконлива більшість із них стверджує, що зараз живуть собі в задоволення, пізнаючи світ і набуваючи нового досвіду, заробляючи свій стартовий капітал, але за кілька років хотіли б повернутися додому. Знайти там хорошу роботу, створити сім’ю, на зароблені гроші відкрити ресторан чи салон краси, будівельну фірму чи представництво іноземної компанії.
Чи повернуться вони, адже самі хочуть? Як самі ж і стверджують, все залежить тільки від того чи створить їм Україна умови для вдалого «приземлення». Ніхто не вимагає державної підтримки чи стимулювання, йдеться про найпростіше: цивілізовані правила гри, можливість розвивати свою справу без цілодобового спілкування із «смотрящими», пожежниками чи податківцями. Тож чи повернуться вони? Відповім на це питання так само, як вінничанин Павло, якого я зустрів в австрійському Інсбруці: «Усе залежить від 2015 року».
