Дєнь Пабєди як День Поразки, або історія про двох Ань
Мабуть, саме через неї я найбільше й ненавиджу День Перемоги, Червону армію, усю війну і весь повоєнний розклад сил, паради й ветеранів, саме через неї дорікаю повстансько-визвольним потугам нашого народу, які так і не вибороли тоді незалежності, саме через неї мені чужий цей пафос Бальшой Пабєди, - через Аню. Точніше кажучи, через двох Ань.
Бо був у моєму житті період під час навчання в університеті, коли я зустрічався одразу з двома дівчатами. Тобто ні, бо це не так я зустрічався з ними, як вони зі мною. Точніше, зовсім не так, бо я зроду навіть в думках не мав чогось такого аморального й ловеласного, але воно якось само собою вийшло. І мушу визнати – дуже мене мучило за це сумління. Дуже. Ну справді. А все тому, що я зустрічався з Анею, потім з нею посварився, і через якийсь час почав зустрічатися з іншою Анею. Все б нічого, та за два дні я ні сіло, ні впало помирився з першою Анею, тож став щасливим (насправді нещасним) кавалером одразу двох Ань. Другу я ніяк не наважувався покинути: по-перше, бо кидати дівчину заради іншої – це зрада, а по-друге – з жалощів (ну бо добре в мене серце). Слід було терміново щось вирішувати з цією ситуацією, але – як завжди в подібних випадках – кожне вигадане рішення видавалося гіршим за попередню ідею. Тож я взяв тайм-аут і думав, залишивши цю прикру історію на волю Божу.
А Ужгород – настільки невелике місто, що в ньому не варто зустрічатися навіть з однією дівчиною, а не те, що з двома одразу. Особливо якщо тебе всі впізнають. Тоді кожне публічне місце – від вулиці до кав’ярні – може стати провалом і викриттям. Я скоротив до мінімуму «виходи в світ» з Анями (з кожною, ясна річ, окремо), намагаючись бачитися з ними вдома чи обмежуватися спілкуванням по телефону. Життя якось унормувалося і я вже очікував, що якісь із цих двох стосунків помруть, зів’януть від нудьги й буднів, і все вирішиться саме по собі.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Процитую класика: «Ніщо не віщувало біди». Все було гаразд, аж поки не настало 9 травня, Дєнь Пабєди. Вихідний день, тобто час, на який претендували обидві Ані. Одній я пообіцяв поїхати з нею на пікнік з друзями, іншій же розповів історію про вмираючого родича, який у останні хвилини захотів побачити всю велику родину, тож «мушу їхати, зрозумій, сорі і наступні вихідні – обіцяю – будуть тільки для нас».
«Аню, - сказав я 9 травня зранку в телефонну слухавку до однієї, маючи на увазі іншу. - Ми вже під твоїм під’їздом, виходь, не барися, бо з такими темпами на жоден пікнік ми не встигнемо!». «Який ще такий пікнік, - відрекошетила друга Аня, почавши здогадуватись про наявність першої. - Який такий під’їзд, якщо я живу в приватному будинку, і як там твій помираючий родич, невже воскрес?» «Воістину воскрес», - лише й знайшовся з невдалою відповіддю я. Далі описувати ситуацію немає сенсу, її фінал був визначеним заздалегідь – я втратив обох Ань. І, чесно кажучи, ще невідомо кому в цьому більше пощастило – їм чи мені.
Втім, часом (як от зараз, переглядаючи стрічку фейсбуку, заповнену за- і проти-перемогівським флудом) думаю: а як би розвивалася ситуація, якби ніякої Пабєди не існувало, бажано вкупі з Радянським Союзом? Якби не було в історії сталінського пафосу, а потім розвінчування культу особи, якби не було традиції героїзації зла, якби не було гонки озброєнь, усіх цих парадів і воєнно-поліцейських держав, заснованих на крові, вбивствах і насиллі? Якби не було усіх цих вихованих на кровожерній ідеології совків, завдяки яким і в незалежній Україні святкується Дєнь Пабєди, та ще й виділяється окремим вихідним. Мабуть, я був би щасливішим. І не лажанув би так бездарно з Анями, непогані ж були дівчата.
Ех, якби не той клятий вихідний 9 травня, яким би іншим могло бути моє життя!
