Водіння кози, або алкогольна подорож Варшавою без моралі, але з Єрофєєвим
Приїхав оце до мене друг. Після важкої розлуки ми знову зустрілися – цього разу у Варшаві. А що Варшава – відомо: культурний і освітній центр, галереї, музеї, опери, пам’ятники, книгарні, бібліотеки, опери і театри. Столиця, словом.
А друг приїхав якраз на вихідні. Неймовірними зусиллями в суботу вранці мені вдалося таки його зупинити, хоча він виривався й кричав: «бароко!», «пізнє середньовіччя!», «готика!», «гобелен!». Я так прямо йому й сказав: «Давай у музеї ти підеш у понеділок, а вихідні проведемо у стилі «моя Варшава». Пишемо ж ми про це колонки, вірші, есеї, спогади і теде – «моя Варшава», «мій Львів», «моя Кіцмань» тощо. Екзистенціально-суб’єктивний підхід, так би мовити. Тобто що саме за душу тебе бере в цьому конкретному місті і місці.
Оскільки, мій приятель – людина у Варшаві теж не остання, не передостання і не чужа, то в кожного з нас є своя, тобто «своя» Варшава, екзистенційно-суб’єктивна. Ми їх вирішили поєднати, взаємно доповнюючи. «Тут є через квартал один дуже хороший бар, ірландський», – намагався випередити його я, остерігаючись, що зараз прозвучить якийсь музей Шопена чи пам’ятник Дмовському. «Ага, – відповів мені друг, а там одразу через вулицю є пролетарська наливайка, де офіціанти ходять в білих сорочках і метеликах, дуже миле місце, сорок видів горілки!». Слово за словом, і маршрут уже було сформовано – він півколом захоплював центр міста, але якраз так, щоб десь опівночі, пройшовши всі точки «моєї» і «його» Варшави, опинитися в цілодобовому алкошопі біля нашого будинку.
В чому полягає мистецтво і радість процесу, який називається «водінням кози»? В тому, що ти переходиш із генделика в генделик, де щоразу куштуєш новий напій і йдеш далі. Уявна коза в цей момент прив’язується на вході до бару й чекає вас, поки ви п’єте. Потім уявну козу відв’язують і йдуть далі, в наступну точку подорожі. Щось у цьому звичаї є джентльменське і – не побоюсь цього слова, а я взагалі не боюся слів – доблесне. Бо ходите ви цими забігайлівками, як доблесні й благородні витязі. Зайшов-випив-пішов далі, але насправді за всім цим стоять речі значно глибші. Бо ти заходиш на такий короткий час, що п’єш «не знімаючи шпаги» (у нашому випадку – верхнього одягу, курток). Немов поспішаєш, бо в тебе є важливі справи. Ну гаразд, ніби в тебе взагалі хоч якісь справи є. Зайти коротко в наливайку – це немов військо на спочинку, лицар, який зліз з коня, щоб поцілувати ікону. Приблизно такими ми були в минулі вихідні.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
На маршруті нашому було багато славних зупинок, місць бойової слави й звитяги. Але ось пишу ці рядки, і невеликий відрізок нашого шляху не пам’ятаю. Зате пам’ятаю уривок із книжки Вєнєчкі Єрофєєва «Москва-Пєтушкі»: «Обидно мне теперь почти до слез. (…) Обидно вот почему: я только что подсчитал, что с улицы Чехова и до этого подъезда я выпил еще на шесть рублей - а что и где я пил? И в какой последовательности? Во благо ли себе я пил или во зло? Никто этого не знает, и никогда теперь не узнает».
Єрофєєв написав так, що нема жодного сенсу писати це знову. Бо й справді від цього забутого стає сумно і гірко. Уже ніколи ми з другом не згадаємо яке прекрасне місце відвідали, яка музика там грала і чи приємні люди були навколо, що і в якій послідовності випили, і головне – «во благо себе или во зло»? В Біблії цей стан так і називається: суєта суєт, марнота марнот.
У чому полягає перевага авторських колонок для самого автора? В тому, що ти пишеш про те, що тебе в цей час турбує, непокоїть, цікавить. На минулих вихідних жодні політичні, історичні, соціокультурні, геополітичні теми мене не цікавили і не турбували. Тому й колонка вийшла така: про суєту суєт, марноту марнот, про лицарські чесноти і козу, яку ми забули відв’язати біля якогось забутого генделика. Сумно і гірко, жаль козу, вона, мабуть, там самотня, покинута, голодна, їй холодно. Як випаде вільна хвилина – доведеться піти її відв’язати. Ну а вже потім музеї, галереї й гобелени, і вся ця суєта суєт, яка називається життям.
