Скоро лютий: місяць, який обікрав імператор Октавіан Авґуст
Уже за кілька днів почнеться найкоротший місяць року. Не просто найкоротший, а ще й найгірший. Чому?
Бо це місяць з «дурною» репутацією. У дохристиянські часи саме лютий був місяцем кінця року, це вже після реформи календаря він став місяцем номер два, а був – дванадцятим. Ось як його називали в Україні: крутень, зимобор, криводоріг, казибрід, межень. Межень, бо межа між зимою й весною, між холодом і теплом, смертю й життям, кінцем і початком. Найкоротший місяць, лютий має всього 28 днів. Нестабільний місяць, бо під час високосного року днів у ньому стає 29.
Мало хто знає, що в лютого просто забрали, вкрали один день – і зробив це римський імператор Октавіан Авґуст. Справа в тому, що Юлій Цезар у свою честь назвав сьомий місяць року, який в українській мові функціонує як липень (латинська ж назва – Iulius), пізніше цей крок повторив римський сенат, який хотів прославити тогочасного імператора Октавіана Авґуста. – і зробив це, назвавши восьмий місяць року «Augustus» (українською – серпень). Але серпень у той час мав тільки 30 днів, а липень – 31. Такого приниження Октавіан Авґуст стерпіти не міг, тому й забрав один день у іншого місяця й приклеїв серпню. Забрав у найгіршого місяця, «бідного родича» - лютого, звісно.
Але я не тільки про це хотів сказати. Лютий – місяць сузір’я Риб. Мабуть, тому в ньому так і почуваєшся, немов всередині тебе залягла велика холодна риба, яка раз у раз ворушить плавниками. Окрім цього, лютий – останній місяць зими, тобто місяць, коли запаси тепла, світла, вітамінів вичерпуються, коли організм і справді перебуває «на межі», очікуючи початку нового річного циклу тепла. Людина настільки на межі, вже так втомилася від снігів, темряви й холоду, що починаються психічні зміни. Зараз би сказали – виснаження, стрес, депресія. Борис Пастернак про цей стан писав:
Цей лютий! Час для сліз і віршів,
Що не стихають ні на мить,
Коли гримить, гуркоче хвища
Й весною чорною горить.
(переклад з російської Миколи Рябчука)
Але є й інший приклад – не такий романтичний і слізний, але більш правдивий. Та що там правдивий – пророчий. Подвійно пророчий. Видатний (пишу тут «видатний» не як кліше і не як комплімент, а як захоплене визнання) український поет Євген Маланюк, який більше частину свого життя прожив у вимушеній еміграції у Варшаві, Празі й Нью-Йорку. Маланюк знав свою смерть у лице, писав про неї. Ще 1939 році у вірші з циклу «Її нема» поет писав про «серце, помилившись в ритмі», в імлистий день «в лютім», «спізниться непотрібний лікар», «Ви будете далеко». 25 років потому – 1964 року – наприкінці лютого він напише:
«Лютий місяцю, справді – лютий.
Зачаївся, пантруєш і ждеш:
Хай-но нерви завузлить до скрути,
Хай-но серце доб’ється до меж»
Через чотири роки після написання цих рядків Євген Маланюк помер самотнім у своєму нью-йоркському помешканні. Причина смерті – серцевий напад. Дата смерті – 16 лютого.
