Маленьке новорічне чудо, до якого може долучитися кожен
Новий рік – як День народження чи понеділок: просто дата, з якої можна почати новий період, нове життя. І час, коли навіть найзатятіші циніки починають вірити в чудо.
Причиною цьому є меланхолія, ностальгія. Перед Новим роком можна озирнутися назад і підбити підсумки, проаналізувати – що ж сталося, що відбувалося; розбити рік на дві графи – «плюс» і «мінус» - залишивши одну, найбільшу – «нейтральне» - поза увагою. Бо ж сумно визнати, що переважно більшість часу усі ми займалися тим, що так дивовижно влучно означено словом «тягучка»: працювали, стояли в корках, дивилися дурнуваті фільми й читали бездушні книжки, ходили по магазинах, спілкувалися з порожніми й нецікавими нам людьми, не могли заснути, злилися, ображалися, намагалися ставати кращими, але провалювали всі задуми: курити не кинули, у спортзал двічі на тиждень так і не почали ходити, англійську не довчили, людей, яких любимо, так і не зробили щасливими. Так і минула основна частина року. Її хочеться забути й залишити в році, що минає. З собою на все життя забрати тільки найцінніше: спогад про теплий поцілунок, про вихідні, проведені разом і щасливо, про кілька особливо вдалих днів на роботі, про якийсь спонтанний - і від того прекрасний – добрий вчинок, про тих двох-трьох справді цікавих людей, яких пощастило зустріти, про той вечір, коли засинаєш, дивлячись на зорі, а сон – глибокий і ніжний.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Ех, виходить, що 95% часу було витрачено намарно. Звідси вся ностальгія. Попереду купа вільного часу, вихідних, коли залишаєшся наодинці з собою й думаєш, звільнений від щоденного поспіху й рутини. Думаєш про хороше і починаєш вірити, що все збудеться. Тому й хочеться, щоб наступний рік був таким, як ті 5% часу, за які не соромно, які й були справжнім життям.
Я не знаю жодної чудесної історії, яка би трапилася під Новий рік. Ну хіба у когось там зламалося авто, а хтось зупинився на засніженій трасі, допоміг, і всі щасливі дісталися додому ще до півночі. Натомість я знаю інше: немає більшої приємності, ніж зробити добру справу, допомогти, по-дружньому підставити плече. Хочеш чуда – зроби його сам. І стане тепліше, затишніше, усміхненіше.
Минулий тиждень приніс погану звістку: відомий український поет Павло Вольвач серйозно занедужав, у нього виявили саркому і видалили пухлину на шиї. У нашій країні отримати такий діагноз – це немов опинитися перед бетонною стіною, яку неможливо пробити. Залишається вірити в чудо, а краще здійснити його разом – допомогти Павлові перемогти хворобу. Зробити це можна, переказавши гроші на його картку у Приватбанку: №4149437825320714, Отримувач – Вольвач Павло Іванович.
…Якби я був режисером, то знімав би Павла в ролі офіцера. Щирий і прямий, небагатослівний, Вольвач уже при першій зустрічі вражає почуттям гідності, твердості. Незламний з вигляду, він стрункий і по-пташиному легкий у віршах:
Це життя. Це надія, щоб двічі воскрес.
Я цілую тебе попід степом небес
і розніжена вічність між наших тілес
затискається в мить безіменну.
Кажуть: дива нема… Посміхнися й мовчи.
Луни гулу підземного чуються чи
крила янгольські, крила-винищувачі
шурхотять об зірки і знамена.
Щастя – це зробити когось щасливим, подарувати комусь надію, прийти на поміч. Зробімо хорошу справу для справді достойної людини – і хай добра у цьому світі побільшає. Особливо напередодні нового року, на який у нас так багато сподівань. І все збудеться.
