Перша заповідь: якщо не вкрасти, то хоч зруйнувати
Перед другим терміном Кучми люди казали, що голосуватимуть за нього, бо він уже накрався, і тепер почне щось робити. Натомість, якби виграв Симоненко, то тільки починав би красти.
Я завжди пояснював собі факт, що українці з насолодою нищать суспільне майно, наслідком довгих комуністичних років, коли все було спільним і ніхто ні за що не відповідав. Розкуркулення, ліквідація приватної власності дали зворотній ефект, ніж очікувалося: люди не почали ставитися до спільного майна, як до свого, а навпаки – весь час намагалися зробити спільне тільки своїм. Або хоча б нашкодити, знищити.
Інакше як крадіжкою бурхливу приватизацію держмайна 90-х років назвати не можна. Так само із будь-чим, що перебуває у колективній, комунальній, державній власності, і свідченням тому є перша фраза, яку кажуть люди, сідаючи в новий потяг чи автобус: «Через місяць це знищать». Дивно, бо для чого, здавалось би, комусь розривати шкіряне сидіння? Але й справді, за місяць хтось такий обов’язково знайдеться, зробить кульковою ручкою кілька дірок, запальничкою перевірить чи горить чохол на сидінні, шторкою повитирає черевики. У першу ніч після появи лавок у парках їх спробують обмалювати, спалити, повиламують дошки. Смітник на вулиці вкрадуть або розіб’ють, поштову скриньку розкрутять, квіти з клумби повиривають. Ви колись задумувалися чому в громадських туалетах папір видають на вході? Правильно, бо там легше його пильнувати, а з кабінок точно вкрадуть.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Колись я, як куратор міжнародного фестивалю, запросив виступити одного дуже відомого поета. Фестиваль оплатив йому дорожні витрати, харчування і поселив у готель. Поет виступив, і все закінчилося більш-менш чудово (крім того, що його, п’яного, довелося «транспортувати» в готель), я подякував йому за участь і ми розпрощалися. Наступного дня до мене дзвонить директор фестивалю, якому вже подзвонила директорка готелю, і каже, що з номеру зник рушник. Я дзвоню славетному автору, питаю чи не бачив він часом той злощасний рушник. Бачив, відповідає той, він у мене вдома, великий такий, м’який, приємний, згодиться, словом. Ага… Провідники у потягах просять перед виходом здавати білизну не тому, що їм ліньки зробити це самотужки, а щоб пасажири нічого не вкрали. Бо, виявляється, є охочі вкрасти собі простирадло з написом «Укрзалізниця» і спати на ньому вдома. Фанати українських потягів, ага.
Минулого тижня я з одним маленьким піратом повісив на одне з київських дерев годівничку для птахів. Красива така, дерев’яна, у формі маленького будиночка. Пам’ятаючи в якому місті вішаємо, ми її навіть підписали. Провисіла вона довго – майже тиждень, а вчора таки вкрали.
З цього приводу у мене виникло запитання: для чого? Ну для чого можна вкрасти годівничку?! Вдома хтось її повісить? Сховає в шафу і ночами з ліхтариком буде її розглядати (друзям навряд чи покаже – вона підписана)? Якщо хочеш підгодовувати птахів – приходь, насипай у годівничку зерна й спостерігай за птахами. Але для чого її красти??!
Ну ясно: якщо Бойко може вкрасти 100 мільйонів на оборудках з вишками, то хтось інший хоч годівничку собі вкраде. Щоб солідаризуватися. Колеги, словом, тільки польоту різного.
Висновок з цього всього мій улюблений: тільки ці люди могли вибрати Януковича!
