Україна починається з бібліотеки
Цими днями викладачі і студенти Варшавського університету розпочинають безпрецедентну кампанію за продовження годин роботи своєї бібліотеки.
Бібліотека Варшавського університету (BUW), здавалось би, і зараз працює в цілком friendly-режимі: сім днів на тиждень, з самого ранку до 21 години. У бібліотеці є безкоштовний вай-фай, каталоги – електронні, у вільному доступі є кілька комп’ютерних залів, є зручні шкіряні крісла, дивани і навіть гамаки, в яких можна полежати чи навіть поспати. Більше того: під час екзаменаційних сесій бібліотека працює до 5-ї ранку, щоб усі мали можливість ґрунтовно підготуватися до іспитів. Кожен студент і викладач може з домашнього комп’ютера увійти в бібліотечну систему і замовити книжку через інтернет, щоб потім прийти і за дві хвилини її отримати на руки. Постає питання: що ж можна ще вимагати від такого закладу, який і наразі вже де-факто є другим домом (додайте у список кілька кав’ярень та їдалень, пошту, книжкові крамниці, тренажерний зал і центр розваг, які розташовані на підземному поверсі)?
Вимоги студентів і викладачів найкращого вузу Польщі прості: бібліотека має працювати аж до півночі хоча б у будні. Заняття дуже часто розкидані по місту і закінчуються о 20-21 годині, тож часу на підготовку до наступного дня вже не залишається. А однією з особливостей інтелектуальної праці є те, що часто-густо вона переведена в «нічний режим», коли ніхто тобі не надокучає і не заважає. Тож один із професорів справедливо обурюється: «Чому якщо вночі мені прийшла в голову геніальна ідея, я не можу піти в бібліотеку і отримати потрібну для продовження своєї гіпотези книгу?!». У країнах так званої «старої Європи» головні бібліотеки – особливо університетські – працюють цілодобово (з короткими перервами на прибирання).
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
В українців описані факти мали б викликати закономірну реакцію: «Мені б ваші проблеми!». Але ситуація не така проста і, як то часто буває, пояснює українське «замкнене коло». Бо ж бібліотека – це не тільки книгосховище, це й певний факт багатої культури, сучасного суспільства, яке хоче цілеспрямовано розвиватися. В Європейському Союзі бібліотека є не запиленим місцем, заповненим книжковими шафами з різним ідеологічним мотлохом і дратівливими працівниками-пенсіонерами. Бібліотека – це центр культури, осередок, в якому проводяться дискусії, відбуваються зустрічі з письменниками, там функціонують різні клуби за інтересами і професійні курси, з обов’язково облаштованим «дитячим куточком». (Це варто окремого відступу: кожна культурна інституція – чи то музей, чи музична школа, бібліотека, - мають спеціальні програми для дітей; людина, яка змалку звикла ходити в музей, в якому почувається невимушено, буде з цікавістю жити культурним життям і в зрілі роки). Іншими словами кажучи, кожне найменше містечко розвинених країн Європи саме в бібліотеці має той «спільний дім», куди важливіший для суспільного життя, ніж міська рада.
Рецепт, як і все в Україні, простий і очевидний, хоч ним ніхто не хоче скористатися: слід підняти заробітну плату бібліотекарям до конкурентного рівня, зробити самі приміщення приємними для проведення часу, виділити кошти на придбання сучасної наукової і художньої літератури, зорганізувати з бібліотек культурні центри, - і все, маємо порядок. Тільки хто ж це зробить?!
Згадати про бібліотеки мене змусила нещодавня розмова: чому, мовляв, у всіх країнах студентство першим зривається на демонстрації і буквально затоплює центральні площі провідних європейських столиць? Чому українські студенти такі пасивні і неорганізовані? Одна з відповідей на це питання проста: вони ж не тільки на демонстрації, а й у бібліотеки не ходять. Можливо тому, що туди просто неприємно ходити.
