«Троянський кінь» України: внутрішні вороги страшніші, ніж зовнішні
Так звані «малі» народи, нації завжди намагаються наполягти на своєму, навіть у розмові наголосити на важливих для себе фактах, висловити свою точку зору. Бо інакше її можуть не почути ніколи. А в нас «голосувати» - від слова «голос». Тобто це шанс крикнути. Можливо, останній.
У грудні 2010-го року я був на письменницькій стипендії у латвійському Вентспілсі. Це була чудова пора: грудень, сніжна зима і малесеньке портове містечко на Балтійському морі. Там я дописував свого «Кілера», вештався у півметрових снігових заметах, дивився на безлюдні вулички з часто дерев’яними будинками. Це була справжня різдвяна казка – з янголами й демонами, роздумами й затишком теплого помешкання.
Я працюю переважно вночі. Коли ніхто не може мене збити з думки, подзвонити чи написати, адже всі сплять. І ось одного з вечорів, чи радше посеред ночі, я, як і кожен «північник», відчув приплив сил і бажання діяти. Заварив собі чаю, увімкнув комп’ютер і пішов класти пратися речі. Господарська прибудова у тому будинку для письменників знаходиться в дворі, тож я пішов туди, відчинив її своїм ключем і почав вмикати техніку. Все б нічого, якби та будова не була на сигналізації. Поки я запакував пралку, приїхала поліція. Ми якось один одному все пояснили, я вибачився за клопіт, ми потиснули руки і розійшлися. А на ранок сміялися з цієї історії разом із одним із координаторів того будинку. Тоді ж йому вихопилася фраза: «У нас, на Заході..». Я підвів його до карти світу і показав, що Вентспілс і мій Ужгород знаходяться на одній лінії, більше того – Ужгород, здається, розташований трішки західніше.
А тиждень тому довелося снідати в австрійському Ґраці з чиновниками міської ради, яка запросила мене на місячну резиденцію в тамтешній міжнародний письменницький будинок. Розмова завернула на тему географії й назв держав у різних мовах, торкнулася «руського» населення в Австро-Угорській імперії. Я не стримався і автоматично почав розповідати про велику різницю між термінами «Русь» і «Росія», згадуючи дати заснування Києва, розквіту Київської Русі і зміни назви «Московія» на «Россия». Цей мій двадцятихвилинний спіч англійською мовою теж був автоматичним, мені здалося важливим наголосити на цих фактах і цій справді суттєвій різниці.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Ловлю себе на думці, що німець ніколи б не почав незнайомим людям під час світської розмови пояснювати нюанси об’єднання всіх німецьких земель в одну державу. Велика нація може собі дозволити не «напружуватися» в таких речах, адже всі й так мають про це знати і вчити під час курсу історії в своїх школах. Так і було, об’єднавчі процеси в Німеччині я вивчав, але німці точно не вивчали українську історію в своїх навчальних закладах. Залишається їм подякувати хоча б за те, що нашу історію вони не переписували під себе, як це робила інша «велика» нація – росіяни.
Чех, латвієць, македонець, українець, поляк завжди намагатиметься вставити свої п’ять копійок в кожну розмову на історичну чи геополітичну тему. Ми просто боїмося, що нас не почують, що нас не помітять, забудуть, розтопчуть, знищать. Нам важливо переконати всіх і самих себе, що ми також великий і заслужений народ, в нас є історія і ми достойні існувати на цьому світі як незалежна держава.
«Маленькі» народи Центральної Європи завжди боялися бути знищеними великими імперіями, які нас оточують. Які можуть нас не помітити або не взяти в розрахунок під час своїх домовленостей і пактів Молотова-Рібентропа. Тому ми завжди будемо наполягати на своїй унікальності, інакшості, самобутності: зі страху. Пишу це за тиждень до виборів, бо зараз нам варто боятися не так зовнішніх ворогів, як внутрішніх: які знищують нас, нашу державу зсередини. Вони вже при владі. Але 28 жовтня у нас ще буде шанс вставити свої «5 копійок» до розмови, викрикнути і вплинути на щось. Поки в нас ще є шанс бути почутими.
