Про NASA, кінець світу, Чорногорію і любов
Не знаю, добре це чи погано, але любові не існує без переживань. Страхи, нічні прокидання й холодний піт, пришвидшене серцебиття, вся ця муть, яка не дає спокійно жити. Але про все по черзі.
Нещодавно я й собі посміявся з повідомлення ЗМІ про буцімто кінець світу, який пророкує NASA. Українські журналісти самі вибрали собі життя в світі чудових російських сайтів, тож немає навіть на що нарікати: якщо не читаєте жодною іншою мовою, крім «регіональної», то й новини у вашому світі будуть такі. Посміялися і забули, але потім я опинився на міжнародному поетичному фестивалі в Чорногорії, де стало зовсім не смішно.
Отож, місце дії: Бєло Поле, Чорногорія (назва Montenegro мені чомусь більше подобається), поетичний фестиваль ім. Ратковіча. Театр, на сцені нас сидить 38 учасників з різних країн: від Японії і Шотландії - до Голландії і Туреччини. По черзі читаємо вірші. Повна зала людей. І тут раптом вимикається світло. Повна темрява. Іронія в тому, що в цей момент сербський поет читає вірш про Ніколу Теслу, видатного дослідника електрики й блискавок. Він на якусь мить зупиняється, а потім продовжує читати. Закінчує, люди аплодують. Ведуча оголошує наступного учасника. Той підсвічує собі мобільним і читає з книжки вірш, знову оплески.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Я, нагадаю, сиджу на сцені у повній темряві. І раптом згадую «качку» про NASA й кінець світу. Ого, думаю, от і приїхали. Внаслідок якоїсь активності й вибухів на Сонці має під три чорти піти вся техніка на Землі, все має вийти з ладу, а електрика – зникнути. Ось і зникла. А я на півночі Чорногорії. А Вона в Києві, сама, Їй страшно. А я сиджу на темній сцені театру в Чорногорії, дятел. На нашій планеті зараз почнеться паніка й хаос, ось ми дочитаємо свої вірші – і Земля потоне в мародерстві, конфліктах, пожежах і голоді. А Вона в Києві – і я маю захистити Її за будь-яку ціну. Мені туди півтори тисячі кілометрів, літаки вже не літатимуть, бо всі системи вийшли з ладу, вже завтра розпочнуться перебої з пальним, тож і автомобілі навряд чи їздитимуть. Поки свій вірш читає французький поет Антуан Сімон, я гарячково намагаюся пригадати скільки грошей маю готівкою, бо ж інтернети й системи зв’язку теж вийшли з ладу, а значить не працюють навіть банкомати. Тих євро, котрі маю в гаманці, вистачить на хліб, вино, сигарети і ..велосипед. Так, саме на цьому повільному, але все ж транспорті, я перетну Чорногорію, Сербію, Угорщину і доїду аж до Києва. Жаль, що пошта не працює, не вдасться навіть телеграму надіслати: мовляв, не бійся, їду, скоро буду, люблю, па. Але любов у тому й полягає, що про таке знаєш без жодних повідомлень. Залишилося дочекатися закінчення літературного вечора – і вирушаю. Валізу з речами подарую місцевим дітям, багаж тільки заважатиме в такій далекій дорозі.
У таких роздумах минає десять хвилин. У театрі й надалі темно, публіка сидить і слухає вірші, жодної паніки чи жаху. Після вечора всі виходимо на вулицю, підсвічуючи собі мобільними телефонами. У цілому місті немає світла, горять тільки фари автомобілів. Але все спокійно й без ексцесів, тож я нарешті заспокоююся. Кінця світу сьогодні не буде, в Київ не доведеться їхати на велосипеді, Вона вже, мабуть, спить, і можна хіба написати Їй якусь безглуздо-ніжну смску.
Коли дзвониш, а оператор каже, що абонент поза зоною, страшно, бо Вона могла потрапити в аварію, коли рівно о дев’ятнадцятій чекаєш під театром, а Її немає, страшно, бо Вона могла потрапити в аварію, коли в Чорногорії тебе раптом наздоганяє кінець світу, страшно, бо Вона далеко. А коли Вона поруч, то навіть кінець світу не страшний.
