За нинішньої влади навіть риба клювати не хоче
За що ми любимо риболовлю? Та ж не за рибу. Нас цікавить сам процес – цей шлях повернення до джерел, ефективний спосіб самореалізації, ця абсолютно нераціональна любов до гачечків, поплавців, котушок, вудилищ, хробаків, макухи, кукурудзи, пластівців «Геркулес» і сотень інших прекрасних дрібничок, які можуть зробити тебе щасливим.
Риболовля в сучасному світі зовсім позбавлена логіки. Колись вона була способом здобування їжі, зараз – отримання задоволення. Один хороший спінінг коштує більше, ніж вартість риби, яку ти на нього зловиш. Дехто зараз називає цей процес «спортивною риболовлею». Що ж, можливо, але в такому разі це настільки ж безглуздий вид спорту, як і футбол.
Насправді ж риболовля – це щось на кшталт «поклику крові», коли все твоє доісторичне єство кличе до здобування, боротьби за право вижити, єднання з навколишнім світом. Ти ніби доводиш сам собі вкотре і вкотре, що ти таки чоловік, який може дати собі раду і в диких умовах, ти – загартований вовк, який нічого не боїться, все вміє і все може. Це така форма дитинності, хлопчакуватості, дуже романтична й трохи кумедна.
Мало що мене так тішить, як розмови рибалок, їхні забобони і повір’я. Рибалка приїжджає до річки чи озера, багатозначно дивиться на небо, сонце, слинить палець і визначає напрям вітру, задумливо торкається води, оцінюючи її температуру, звертає увагу на довколишню флору, на всіх жучків і мушок, що повзають і літають навколо, бо ж вірогідно саме це і є поживою місцевої риби, а потім – уже опісля всіх своїх аналітичних операцій – підходить, підкурює сигарету й питає: «Ну шо, клює?». У відповідь чує, що ні, але там, на тому березі Василь вночі витягнув коропа чи щуку «таку-во» (характерний рух руками).
Я знаю різні твердження про зв’язок місяця і риболовлі. Одні кажуть, що найкраще клює під час молодого місяця, інші – повного, треті – під час місяця, що йде на спад. Жодне з цих тверджень ще ніколи не спрацювало, але вони переказуються з покоління в покоління, як найбільша родинна таємниця. Коли вночі біля тебе у воді сидить жаба – можеш бути спокійним, адже це означає, що поруч немає гадюки. Якщо у воді видно повітряні бульбашки – значить «ходить» риба. Ця рибальська енциклопедія наївна й смішнувата, але хай би хтось тільки спробував поставити її під сумнів!
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Великим плюсом того місця, де я рибалю зараз (Тиса в околицях Виноградова) є спокій. Приїздиш на річку, тобі приходить смс: «Вітаємо в Румунії!». Якщо там не клює, то їдеш трохи нижче, автоматично отримуючи нову смс: «Вітаємо в Угорщині!». Зв’язку немає, є повний місяць над головою і спокійна, вже рівнинна річка. Не-рибалки вважають риболовлю способом медитації. Це хибна думка, бо спробуй помедитуй коли ти сидиш в самісінькому центрі хмари комарів. Або під дощем. Або під палючим сонцем. Ні, риболовля – це різновид спілкування: або з іншими рибалками, або просто з собою.
Коли на ніч над річкою залишаються кілька рибалок, то починаються розмови й жарти. Ось один розповідає, що завжди возить з собою в машині дзвіночок для спінінга. І коли їздить стрибати в гречку, а йому раптом дзвонить дружина, то відповідає, що сидить і ловить рибу: «От послухай дзвіночок, чуєш?». Інший каже, що риба ще ніколи так фігово не клювала, як за нинішньої влади. Ми сміємося і розповідаємо свої історії. Скаржимося на те, що зараз у водоймах зовсім немає риби, а колись – ого-го! Всі дружно кивають головами, бо й справді колись було ого-го. Потім усі разом на березі варимо рибну юшку чи щось смажимо, далі розповідаємо один одному хто, коли і на що зловив «таку-во» рибу (характерний рух руками). Це така ідеальна комуна, велика родина. Якщо хтось їде додому першим, то залишає іншим свою наживку. Поділитися опаришем – це ніби поділитися дорогими спогадами, любов’ю, це знак довіри.
Але все одно ця наша улюблена справа кумедна-кумедна. От зловиш велику рибу і всі двадцять дорослих дядьків на березі приходять з нею сфотографуватися на свої телефони. І бачили б ви їхні мужні й грізні обличчя в момент фотографування!
