Ніколи не буде такого літа
Було таке ж літо, як зараз: гаряче, грозове, мокре, безкінечне; небо було таким же високим, а ранки починалися не раніше обіду; постійно хотілося спати й лежати на траві, постійно хотілося білого вина з льодом і музики в плеєрі; ми були студентами: я був студентом, ти була студенткою; ми були в постійному русі, і рух цей був двостороннім: ти до мене, я — до тебе.
«Ніколи не буде такого літа», - пише один з моїх улюблених поетів, Марцін Свєтліцький. І справді, не буде. Я намагаюся гарячково співставити події, слова, епітети, відчуття і почуття, знайти бодай якусь подібність, але вона якщо й виходить, то натягнена, мов линва, неправдоподібна, неточна. Більше ніколи не буде такого літа, бо більше нас не існує. І я майже впевнений, що ти цих слів не прочитаєш. Воно й на добре, бо не зможеш підловити мене на брехні чи спробі прикрасити, хоча таких цілей я точно перед собою не ставлю. Намагаюся тільки порівняти те наше літо з цим, дві тисячі дванадцятим, і спільною у них є тільки назва — літо.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Однак, що ж тоді відбувалося? Та геть усе описане вище: літо тривало і ми в ньому були, як підводні кораблі: невидимі, швидкі, таємничі, озброєні ніжністю. Здається, тоді я востаннє клявся про любов до кінця життя. І, пишучи ці рядки, відчуваю, що тримаю слово. Ми були закоханими так, як це відбувається раз на життя: нестерпно й м'ятно, аж до самозаперечення, до самопожертви; так можна любити тільки літом; наша любов була спільним байдикуванням, відшукуванням причетного. А як усе це виглядало зовні? Кілька концертів, кілька поїздок у найближчі гори на пікніки, гуртожиток, вікна в якому вже зовсім не зачинялися і твої стогони було чути в цілому районі; пішохідні прогулянки, бо в громадському транспорті в те літо ніхто й не їздив; усі можливі комбінації помідорів, огірків, зелені, сирів і смаженого м'яса, яке я готував тобі; ранкова кава: гірка й гаряча; прогулянки набережною і розмови, розмови, розмови.
Якоїсь ночі у парку посеред міста — між шостим пивом і першим хот-догом — ми сиділи на траві і мріяли. Тобто не мріяли, бо це були одразу освідчення, капітуляція, психоаналіз. Минуло п'ять років, а я досі пам'ятаю, як ти висловила свою найпотаємнішу мрію: мати свій вокзал, мати в ньому кабінет з великими вікнами, сидіти там і оголошувати про прибуття й відбуття поїздів. Мені не залишалося нічого іншого — і я пообіцяв, що таки тобі такий вокзал побудую, і навіть готовий бути машиністом потяга, двірником, який змітатиме недопалки з платформ, продавцем свіжих газет, та — чорт забирай! - будь-ким, аби лише бути завжди якнайближче до тебе. Хоч би й мікрофоном, в який ти говоритимеш свої оголошення.
Марцін Свєтліцький пише:
«Ніколи не буде таких ковбас,
такої кока-коли,
такої гірчиці
і такого молока.
Ніколи не буде такого літа.
Сонце не буде вже так чудесно
сходити - заходити,
місяць
не буде
так гарно висіти.
Ніколи
не буде
такого телебачення, таких кольорових газет,
ніколи
не будеш зі мною такою милою»
І справді: не буде такої кока-коли і сигарети до неї, не буде таких світанків, коли сонце вже піднімається, а ми ще не спимо, не буде такого телебачення (хай би його взагалі не було), а ти не будеш зі мною такою милою. Ніколи. Бо ніколи не буде такого літа. І я ніколи не стану машиністом. І навряд чи колись побудую вокзал. Боже, як усе це сумно — хоч у скроню стріляйся!
Не буде такого літа, але рятує інше: не буде й такого літа, як маємо зараз. Це літо теж не повториться. Більше ніколи не буде цього літа, тож насолоджуймось його неповторністю.
І вже наостанок, користуючись нагодою, так би мовити. Може, чудеса таки трапляються, і ти прочитаєш ці рядки. Якщо так, то напиши хоч кілька слів: як ти там, яка погода, що тобі сниться, чи й далі п'єш каву без цукру, ну і взагалі — все, що тільки заманеться. Дякую.
