Увага: це єдиний текст українською мовою на цій сторінці!
Кілька років тому в одній зі своїх колонок Юрій Макаров написав, що якби всі вихідці з Західної України, які живуть у Києві, в якийсь момент почали говорити українською мовою, то столиця дуже швидко стала б україномовною.
Повністю з ним погоджуюся. Утискати можна того, хто дозволяє себе утискати. Чи буде російська другою державною мовою, чи буде офіційною мовою в Україні, чи користуватиметься ще якимсь особливим статусом — а я, наприклад, все одно говоритиму й писатиму українською. Не тому, що не вмію чи не можу спілкуватися іншими мовами, а тому що рідною мені приємніше і зручніше.
Коли мені запропонували стати колумністом «Контрактів», я відповів редактору, що охоче погоджуюся, от тільки пишу я українською мовою. «Ну чудово!», - відповіла вона. Розгляньтеся на цьому сайті — більше текстів українською мовою ви майже не побачите. Однак цей, який читаєте зараз, написано саме українською мовою. Ніби нічого не вартий приклад, який однак доводить, що відстояти своє право на україномовність — насправді легко.
Після прийняття закону Ківалова-Колєсніченка країною прокотилася хвиля протестів і маю надію, що вона не зупиниться. Однак, у шалі суперечки люди мають властивість радикалізуватися і робити відверто нерозумні речі. Якщо можу погодитися з закликами купувати україномовні книжки й пресу, вимагати україномовного сервісу в барах і ресторанах, володіння українською мовою держслужбовцями, то в цей же час маю рішуче заперечити спроби «почистити» мову. Наприклад, від нецензурної лексики, лайки чи, простіше кажучи, «матюків».
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Мова — це живий організм, який неможливо заборонити чи дозволити законом саме тому, що він живе. Лайка, матюки — один із найважливіших компонентів мови, той, що надає їй яскравого емоційного забарвлення. Не тільки негативного, а часто й гумористичного.
Можна сто років говорити про те, що ці слова — матюки — походять із російської (хоча, правду кажучи, найчастіше вони мають ще старослов'янське коріння) мови, і тепер їх треба піддати анафемі, бо «матюки роблять із тебе москаля». Якщо ці слова походять із російської мови, то я хочу від щирого серця подякувати багатій російській мові за них. Бо ці запозичення стали вагомою частиною живої, сучасної української мови, дозволили їй стати функціонально й стилістично багатшою. Так само як хочу подякувати англійській мові за слова «о'кей», «сорі», «комп'ютер» чи «фак». Усі ці слова — нам потрібні, і дуже добре, що вони є в нашій мові. Не будемо ж ми зараз вилучати з української мови слова «республіка», «університет», «табун», «баран», «мелодія», «поет», «рюкзак», «офіцер», «штаб», «капюшон», «пальто» тільки тому, що з походження вони — іншомовні? Цього робити ніхто не буде, бо без цих слів не обійтися. Як і без лайливих запозичень, адже мова не розрізняє одних слів від інших — вони всі однаково потрібні і всі на своєму місці. Наприклад, як назвати тещу Колєсніченка, яка заливає нашатирний спирт у горло виховательки, чи самого Колєсніченка? Відчули потрібність цих слів? І я про це ж.
Захист української мови не може бути ані параноїдальним, ані агресивним. Мова житиме й розвиватиметься так, як завжди розвивалася: пліч-о-пліч з мовцями, тобто нами. Тому без крайнощів, агресії й зайвої святості — просто будьмо україномовними. І тоді навіть дурні закони нікому не допоможуть далі ґвалтувати Україну.
