Битву за мову насправді програли націонал-демократи
Сам факт того, що на найвищому рівні піднімається питання про регіональні мови, а де-факто про задоволення «русского міра» в Україні і за її північними кордонами — є наочним підтвердженням лузерства й безпомічності так званих «націонал-демократичних сил». Глибше питання постає під іншим ракурсом: що ж нам насправді робити з російськомовними регіонами?
Можна скільки завгодно розводитися про те, що Схід і Південь України говорять насправді не російською мовою, а якимось кострубатим покручем. Мовляв, навіть «ісконного» звуку «ґ» вони не вживають у таких словах, як «гарант», «говно» чи «гей». Це й справді так, як і у розмовах про пролетарське населення і зовнішньополітичні вподобання та цінності.
Однак, саме патріотичні українські сили довели країну до такої ситуації. Сказано ж: впусти свиню під стіл, вона й на стіл залізе. Після проголошення Незалежності чи хоча б після Помаранчевої революції треба було ставити питання руба і нарешті щось вирішувати. Це завдяки «патріотам» в Україні досі діє совєтський закон «Про мови в Українській РСР», це вони не прийняли нового, україноцентричного права. І мене, чесно кажучи, мало хвилюють їхні аргументи про неможливість це зробити. Не можете — до побачення! Ніхто так сильно не дискредитує демократичний рух, як всілякі УНП, Рухи, УРП, «Наші України», Європейські партії та іже з ними. Це вони своєю безпорадністю, комплексом постійного лузера з відкритим ротом дали можливість донецьким почутися в силі і почати нахабно наводити «порядки» на власний лад. Профукали наші демократи всі можливості зробити державу нормальною і всіх «пацанів і паханів» зі Сходу навчити любити Україну. Тепер доведеться давати раду вже з відвертими й нахабними українофобами.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Уявіть, що до вас додому приходить якийсь чоловік і намагається зґвалтувати вашу дружину. Ви побіжите в РАГС за довідкою про шлюб, щоб довести, що це таки ваша дружина і чинити наругу над нею незаконно? Навряд чи ви покинете її в такій ситуації і стоятиме в черзі за папірцем зі штампом. А демократи саме так повелися. Ніби не вони тут господарі. Ніби це не наша держава. Постійно в позиції ображених, постійно в позиції вибачень і маленьких крадіжок, коли є змога. Були б нормальні «націонал-патріоти» - це питання ніхто б і не придумав ставити на розгляд.
Загалом ситуація з мовою і язиком сильно мені нагадує боротьбу з режимом Януковича. Ну от виграємо ми восени вибори, це зрозуміло, а далі що? Ну посадимо Фьодоровіча і ще кількох особливо буйних за державну зраду. А де ж план подальших дій, який виходить за межі банальної помсти? Де програма дій із реформування країни? Підняття зарплат і соціальний захист — це, звісно ж, круто, але недалекоглядно й примітивно. Виклики перед нами — глобальніші. Хто дасть відповідь на питання: будемо ми змінювати державний чи хоча б адміністративний устрій? Чи проведемо ми нарешті люстрацію, без якої неможливо говорити про прозорість і чесність правоохоронних органів і судової системи? В якому конкретно році і після яких реформ ми вступимо в Європейський Союз? А в НАТО?
Дати по пиці Калєсніченку — це, безумовно, зробити половині країни приємність, щиро за це дякую. Але іншій половині — прикрість. От із цього й варто починати розмову, з глибинних тектонічних розломів у ментальності й світогляді серед населення України, а не з поверхнево-дражливої теми позицій української мови. У нас справді є частина населення, яка не поважає українські цінності, більше того — заперечує й ненавидить їх. У нас є багато російськомовних громадян, частка яких закономірно зашкалює на Донбасі й у Криму. І насаджувати свої — діаметрально протилежні їм цінності — дорослим людям вже немає сенсу, це викличе тільки агресію. Так само, як спроби узаконити статус російської мови викликають нервове посіпування на Заході, Півночі й у Центрі України. Тому треба обирати: варто один одному силоміць щось насаджувати й тонути у взаємній ненависті, чи врешті мирно й по-братськи розійтися? Ось із чого треба починати.
