Чи дочекаються Донбас і Крим нового сєвєродонецького з'їзду?
Останнім часом усе більше людей несміливо висловлюють здогад, що, можливо, теперішній адміністративно-територіальний устрій згубний для України. Зрештою, що Україна в сучасних кордонах просто втрачає шанс бути нормальною державою.
«Ні, - каже до мене Тарас, з яким ми цілу ніч їхали в машині й мали змогу вдосталь наговоритися. - Ти не наважишся про це написати. Будь-які думки вголос про Донбас і Крим — для українського суспільства недопустима тема, тема-табу». Коли Микола Рябчук пише про «дві України», то, на мій погляд, має цілковиту рацію. Ми насправді настільки різні, що можна зробити висновок, що це два зовсім різні народи. Мова, традиції, архітектура, еліти та й навіть бачення майбутнього у нас відрізняється якщо не кардинально, то принципово. Пишучи ці рядки, я вже знаю першу реакцію, перші коментарі: «А коли ви востаннє були на Сході, коли розповідали тамтешнім людям правду про нас, намагалися пояснити складні історичні процеси, що відбувалися на Західній і Центральній Україні, коли, зрештою, ви передплатили якусь українську газету для бібліотеки Макіївки чи Севастополя?»
Відповідь проста: а чому я маю їхати на Схід і проповідувати там українські цінності, чому я мушу комусь передплачувати якусь газету? Невже треба вбити все своє життя на те, щоб когось переконати, що ми — українські патріоти — не вороги, не канібали і не дикуни? Багато хто каже, що ситуація зміниться, коли відбудеться зміна поколінь, молодь, мовляв, уже зовсім не така, як їхні батьки й діди, і тоді ми вже заживем «в сім'ї вольній, новій». Мушу всіх оптимістів засмутити: молоде покоління відрізняється так само, як і наші старші верстви населення. І нічого з цим не вдієш навіть передплаченою за власні гроші газетою — ми просто різні.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Якщо уявити державу як родину, то в українській родині мало б давно дійти до сварки і розлучення. Байка про лебедя, рака і щуку у цій ситуації є найкращим прикладом. У 2004 одна частина суспільства перемагає і ми завзято рухаємося у Євросоюз і НАТО (згадайте славнозвісний «лист трьох» з декларацією намірів вступити в НАТО), у 2010 році гору бере інша частина населення і ми починаємо рухатися прямо в протилежному напрямку. Якщо на виборах цієї осені таки вдасться перемогти «донецьку хунту», то ми знову розвернемося до Європи. Жаль тільки, що так буде тривати тільки до наступної перемоги політиків зі Сходу України. Словом, це перманентне «туда-сюда-обратно», тільки від цього щось зовсім не «пріятно».
Безумовно, густина населення на Донбасі дозволяє мати карт-бланш на всіх електоральних перегонах, але в чому ж завинила інша (і значно більша) частина України, яка через це також має жити в постсовєтській совковій реальності?
Зрозуміло, що легких рішень у цій справі немає. Можливо, варто подумати над тим, що Україна з огляду на «різноманітність» населення має переглянути свій устрій і стати федерацією, де жоден регіон нічого не диктуватиме іншим. Врешті-решт, ми й так не є унітарною державою, бо маємо в своєму складі автономну республіку. Головним нашим завданням зараз є розпочати нормальну дискусію, під час якої український народ міг би домовитися про своє майбутнє. Може ж так бути, що Сєвєродонецький з'їзд не був просто політичним шоу, а населення й справді думає в подібному напрямку? Може, не хочемо ми жити разом? А якщо хочемо, то на які компроміси ми готові піти, щоб надати Україні рис нормальної сучасної держави? Адже найгіршим є якраз те, що ця тема й справді справляє враження забороненої, теми-табу, а без нормальної дискусії ніхто своїх вад і переваг не визнає. Це як під час психотерапевтичного лікування: деякі речі мають бути виговорені, щоб їх можна було перемогти і піти далі.
Усі, навіть «соборники», визнають, що ані Крим, ані Донбас історично не були українськими, але «патріотизм» диктує, що нічого Україна позбутися не може, «Росії нічого ми не віддамо». Але ж про Росію не йдеться, в Сєвєродонецьку якраз говорилося про створення самостійної республіки, яка сама собі буде встановлювати порядок денний. І ніхто тоді там не буде «ущемляти русскій язик», на кожному перехресті буде пам'ятник Леніну, Сталіну чи освободітєлям. Це можна засуджувати або не засуджувати, тільки от демократія якраз і полягає в тому, що люди мають право самостійно вирішити як саме їм краще жити. Хочеться, щоб в Донбасі й Криму люди жили спокійно й щасливо. А особливо не хочеться їм у цьому заважати своєю нав'язливою присутністю.
