«Кілер»: маленька імпровізація на клавіатурі, або спроба авторської майже післямови
Цю книжку почав писати мій прадід, коли пішов із рідного села Олешник (тогочасна угорська назва — Еґреш) на Другу світову війну. Його дружина, змахнувши сльозу, поставила на піч готуватися суп для їхніх 12-ти дітей. Поки він закипів, прадід уже повернувся додому.
Про таку Другу світову довжиною в прогулянку двома вулицями, я хотів написати ще тоді, коли вперше почув цю історію від родини. Коли, власне, ще не вмів писати. Знаю й інше, про що писати б не хотілося, але доводиться: одразу після обіду тим гарячим і запашним супом за прадідом прийшли військові комісари і таки забрали на війну. Більше він не повернувся. Ніколи.
Прадід Василь зник безвісти. Родина схиляється до думки, що його було вбито. Я ж часом у європейських країнах вдивляюся в зустрічні обличчя — з надією впізнати знайомі риси. Ну бо й справді — не міг же він померти просто так, не залишивши мені жодного знаку у вигляді внуків і правнуків, не відправивши мені листа довжиною в новий сімейний родовід. Щось мені у всій цій історії не подобається. Хоча б те, що воював він нібито за Червону армію, якої о тій порі на Закарпатті ще не було. Зник безвісти та й воював невідомо за кого — не міг мій рідний прадід так зі мною вчинити. Втім, може це й є його подарунком — я сам можу вибрати армію для нього і його героїчну історію. Я можу усе це вигадати і розповідати, як істину. Так із родинних переказів і народжується література.
Більшість людей на планеті Земля облизують обгортку морозива чи йогурта перед тим, як викинути її в смітник. Мало хто, щоправда, має сміливість у цьому зізнатися, бо це ніби й соромно, і невиховано, і жадібно. Коли у цукорниці в нас удома закінчувався цукор, мій дід заливав гарячий чай прямо в неї, аби розтанули й ті солодкі залишки, що залишалися на її стінках. Я спостерігав за цим процесом сотні, мабуть, разів і вже тоді знав, що збираю в свою пам'ять не просто колекцію спогадів, а віднотовую характери, підсвідомо вірив, що усе це мені знадобиться. Знадобилося — завдяки цій дідовій звичці один із героїв мого оповідання чинить саме так. Діду Степане, чуєш мене там, не небесах? Дякую!
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Аби написати «Кілера», я перетворився у спостерігача, шпигуна і підслуховувача. Я крав слова і людські жести, комбінував персонажа із сотень реальних людей. Пам'ятаю як у часи, коли ЖЖ тішився такою ж масовістю і популярністю, як зараз Фейсбук, я запостив туди один вірш. Відбувалося це наприкінці серпня, може навіть 31-го числа. Одним із перших коментарів був такий: «Із цього вірша і розпочнеться нам осінь». Вслухайтеся лишень у цю фразу! Розпочнеться нам осінь — і взагалі осінь, і ця конкретна осінь, і осінь життя, і саме із вірша, із цього вірша. Прочитавши її з монітора, я покрутив пальцем біля скроні — як можна розкидуватися такими шикарними фразами в якомусь ЖЖ?! Цю фразу я поцупив і потім включив до одного з текстів. Я шукав такі фрази й людські вислови у гущавині нашого світу, ходив за ними, немов по гриби.
Колись одна дівчинка намагалася мене вразити і запросила послухати, як вона грає на фортепіано. «А зараз буде маленька імпровізація для фортепіано», - загадково підморгнула вона. Вразила вона мене вже після гри і зовсім не музикою, але вже в ту хвилину я знав, що одне з оповідань матиме назву «Маленька імпровізація для фортепіано». Бо література є такою ж самою імпровізацією, тільки на клавіатурі. Зрештою, й цілі у цих імпровізацій часто подібні.
Я писав «Кілера» впродовж трьох років у трьох різних країнах. Дякую мові, холодним балтійським вітрам, поїздам і літакам, усім випадковим супутникам, снігові й ночі, чаєві й ромові у невідповідних пропорціях, дякую синьому честеру й червоним ґалуазам, дякую своєму комп'ютеру і його ніжній клавіатурі, моїй любові й моїм коханням, дякую ранкам, птахам і е-мейлам, водію автобусу до Коломиї, музиці, друзям, безнадійним київським надвечір'ям і гарячому варшавському літу, книгарням і лісові, натхненню, вірі й бажанню продовжувати.
Пишучи книжку, я постановив собі єдине правило: не писати про себе. Тож у «Кілері» одинадцять оповідань, бо дванадцятим є моє власне життя. Далі буде...
