Ця прекрасна людська недосконалість
Людство прекрасне у своїй грішності і недосконалості, у своїх дитячих страхах і дивакуватій поведінці. Людина без вади — не людина. Кумедність поведінки, різноманітні дивацтва — це ж саме те, що й робить нас неповторними. І прекрасними. Бо ж хіба можна не закохатися в жінку, яка каже до чашок, які від необачного руху з гуркотом падають в умивальник: «Тсссс!»?
Кілька днів тому я подзвонив до одного відомого російського поета, який теж зараз перебуває на стипендії у Варшаві і живе через одну станцію метро від мене, з проханням прийти й допомогти пересунути велику шафу. У слухавці на якусь мить запала мовчанка, а потім майбутній класик сусідньої літератури відповів:
– Слухай, старий, ти, звісно вибачай, але я не можу. Я в зав'язці. До понеділка. Мушу попрацювати трохи, дедлайни тиснуть.
– Але ж блін, я тебе прошу допомогти шафу пересунути, а не пиячити зі мною всю ніч! – намагався я його переконати.
– Та ну, ти ж знаєш чим закінчиться наша зустріч.
– О'кей, працюй. Зрештою, не так мені вже й муляє око та шафа. Зідзвонимось у понеділок! – капітулював я.
Наші слабкості і творять нас, ніщо так не характеризує тебе, як твої мінуси і розпачливі спроби їх перебороти. Скажу відверто: я найбільше люблю людей за їхню недосконалість, цю кумедну й зворушливу здатність не приймати себе такими, якими ми є насправді.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Сотні, мабуть, разів мені доводилося кидати курити. Тільки цього року я кидав назавжди вже тричі. Переконував себе, що таки маю силу волі і якщо собі щось пообіцяю (востаннє), то так і буде. Моє некуріння тривало по-різному: кілька годин або навіть тиждень, потім — неминуча поразка і швидкі затяжки. Я навіть вигадав теорію, що можу не курити постійно, дозволяючи собі кілька цигарок перед публічними читаннями або під віскі. Таким чином вдавалося не курити по кілька днів, нервових і дратівливих, мушу визнати. Прокидаючись (написати тут слово «зранку» рука не піднімається) я вмикаю музику чи радіо й курю, обмірковуючи справи на цей день. Така комбінація — одна з найбільших приємностей мого нудного й сірого життя. Зараз я підписав мир із собою і курю тоді, коли мені хочеться. А хочеться часто.
Подібна історія з інтернетом: залежність від нього жахлива й часопоглинаюча. Місяць на новій квартирі я прожив без інтернету. Вдалося прочитати неймовірну кількість книжок, дещо написати, дещо перекласти, а головне — не дратуватися від новин, які у Неньки майже, як вірші Тичини, тобто все гірші. Фейсбуки, контакти, скайпи й іже з ними припинили пожирати мій час. Навіть колонки до «Контрактів» я писав, а потім із увімкненим лептопом виходив на подвір'я будинку і надсилав їх, користуючись вай-фай мережею салону краси на вулиці. У такий спосіб вони опинялися на сайті, а ви могли їх читати. У понеділок я не втримався і таки купив собі мобільний модем і тепер, на мій превеликий жаль, я знову в курсі всього того жахіття, яким є наш світ. Залежність не можна подолати, з нею треба змиритися.
Один мій друг завзято качає прес, щоб позбутись живота, але не може собі відмовити у приємності їсти, та що там їсти, нажиратися після другої ночі. Тільки після кількох стейків чи пачки пельменів він може спокійно заснути сном праведника. Щоб прокинутись зранку і качати прес. Інший голову втрачає від модних шмоток. Живучи загалом скромно, він може позичити гроші для купівлі якоїсь футболки чи джинсів. Ще один — безбожний скнара, сигарети він ніколи не купує, «стріляючи» їх у всіх навколо, а коли офіціант приносить рахунок, раптом виявляється, що гаманець він залишив у машині. «Завтра віддам», – радісно він тисне руку перед прощанням. Зрештою, у кожного навколо є кілька бзіків, вулик бджіл у голові, які люди намагаються приховати, але це ніколи не вдається. Саме за них я люблю цих людей, саме ними вони симпатичні — і уявляти своє життя без цих «персонажів» мені навіть не хочеться.
