Симулянти на полі
Україна після Євро-2012 не зміниться, бо все робиться тільки про чуже око.
Тільки лінивий ще не висловив свою думку про прекрасні перспективи проведення футбольного чемпіонату в Україні. Люди, більш тверезо мислячі, не стомлювалися підраховувати видатки і порівнювати їх із прогнозованими прибутками. Влада теперішня, як і попередня, гордо взяла Євро-2012 на прапор успіху і «покращення», покладаючи на турнір чи не останні надії побачити в Україні впливових західних політиків чи бізнесменів (бо, крім футболу, звісно, їх в напівтоталітарній державі вже нічого не цікавить). Опозиція так і не змогла чітко висловити свою думку з приводу потрібності проведення чемпіонату в Україні. Зрештою, як і з усіх інших концептуально важливих питань.
Здається, мав би пролунати голос морального авторитета, «совісті нації», який би сказав, що ми чесно маємо відмовитися від права приймати Євро. Або такого голосу в країні нема, або нація в своїй апатії досягла тієї критичної межі, коли чує «авторитетів», тільки зовсім не моральних, - тих, які говорять усім зрозумілою «фенею».
Кілька років тому, коли ми виграли право проводити футбольний чемпіонат, доля дала Україні ще один шанс (як тільки вона не втомлюється вчергове й вчергове кидати нам рятівні кола – то крахом імперії, то революцією, а то й можливістю прийняти європейський турнір!). Добрий і вірний, але вже добряче втомлений янгол-охоронець України ще раз казав: «Вам туди, дорогі мої, вам туди», показуючи в сторону Заходу.
У чому ж суть Євро-2012, яку багато хто розуміє тільки як телевізійну картинку протягом одного літнього місяця? Чому саме Польща і Україна виграла право проводити чемпіонат? Відповідь проста: бо футбол – не тільки бізнес, а – найголовніше – вид спорту, яким захоплюються мільйони.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Готуючись до турніру, ми могли побудувати сучасну спортивну інфраструктуру, нові дороги, відремонтувати музеї, за кілька років підготовки навчити хоча б мільйон українців англійської мови. Усім цим (на піку зацікавлення спортом і футболом зокрема) потім могли б користуватися діти, тобто чемпіонат – потужна реклама здорового способу життя, що для вимираючої країни вкрай важливо. Більше того, ми могли презентувати себе й свою культуру як гостинну, відкриту, цікаву й сучасну спільноту. Не кажу вже про те, що мільйони наших співвітчизників могли на власні очі побачити й познайомитися з голландцями, італійцями, словенцями, шведами, британцями, швейцарцями, переконатися, що всі вони переважно люди хороші й виховані, і подорожують без зловісних танків НАТО.
Усі ці можливості втрачено. Наша міліція не говорить англійською й укотре чекає на можливість злісного знущання й здирництва. Якщо навіть ти живеш біля Олімпійського стадіону в Києві, то не матимеш можливості сплатити абонемент і зранку там бігати. Для наших спортсменів не побудовано якісних тренувальних баз, на яких вони ще десять років зможуть тренуватися. Термінали летовищ будують без рукавів для літаків, а дороги зможуть прослужити рівно два місяці. На митниці й прикордонній службі не проведено грандіозної чистки кадрів, тому на кордоні іноземцям ніхто не усміхатиметься і не допомагатиме. В українських футбольних клубах не стало грати більше українців, не створено нових юнацьких спортивних шкіл для виявлення й розвитку молодих талантів. Матчі української збірної закінчуватимуться так само – гіркою від поразки пиятикою.
Причина цьому одна – відсутність розуміння у влади засадничого принципу її існування: держава існує для людей, для охорони й забезпечення їх інтересів, а не навпаки. Хочеш мати розвинену країну – інвестуй насамперед у своїх громадян, а не в нові станції метро. Зміни потрібно починати з голови, а не з вертолітних майданчиків.
Наш шанс на зміни знову перетворено на фарс і показуху, на симуляцію небаченого досі масштабу. Так сім’я, де чоловік б’є дружину й знущається над дітьми, в неділю запрошує гостей й імітує про чуже око сімейне щастя, злагоду і затишок. Мовляв, гляньте, який дорогий у нас стадіон! Дивіться, ми не шкодуємо сто тисяч доларів з бюджету, аби про нас у позитивному ключі написало впливове американське видання! І начхати, що це ж видання двічі на тиждень безкоштовно друкує головні новини України, які продукуються переважно у тюремних камерах.
Усе це схоже мені на ситуацію, коли підліток бере машину в батька, аби похизуватися перед дискотекою, а дівчина з гуртожитку зичить намисто подруги, аби виглядати гарніше. Але після грандіозної забави опівночі прозвучить дзвін – і всі знову стануть такими, якими вони є насправді: нещасними, закомплексованими, злими, на межі виживання.
