25 років тому почалася Перша російсько-чеченська війна. Архівні фото
25 років тому, в грудні 1994 року російським урядом був підписаний указ «Про заходи щодо забезпечення законності, правопорядку і громадської безпеки на території Чеченської Республіки». Збройні сили і підрозділи МВС Росії увійшли на територію Чечні. Почалася Перша російсько-чеченська війна. Вона закінчилася «мирним договором» в Хасав'юрті влітку 1996 року, фактично – капітуляцією Москви. Російська армія втратила близько 15 тисяч солдатів загиблими, 2-3 тисячі осіб залишилися з інвалідністю. Точні втрати чеченського народу ніколи ніким не підраховувалися. Експертами називалися дані від декількох десятків тисяч до понад сто тисяч цивільних людей.
12.12.2019 — 19 — 18837
Аркона: мистическая история острова Рюген
Фотограф и путешественник Дмитрий Дятлов: «Если забить в поиск название «Рюген», всезнающий Гугл охотно сообщит, что это большой немецкий остров, расположенный в Балтийском море. А еще, что это очень популярный курорт, который может похвастаться мягким климатом и бережно сохраняемыми природными красотами. Песчаные пляжи, вековые леса, уникальные меловые скалы, белые лебеди в морских волнах - выпадающие при поиске фото Рюгена заставят вас всерьез задуматься о поездке в это заповедное место. Но, если копнуть поглубже, окажется, что Рюген (он же Руян) - это тот самый остров Буян из «Сказки о царе Салтане» Пушкина, одно из самый загадочных и овеянных легендами мест на карте Европы. Когда-то давно тут жили руяне - могущественный и свободный славянский народ. Они владели торговым и военным флотом и контролировали морские пути во всем регионе, взимая дань с датских и шведских купцов и совершая набеги на близлежащие страны. Их столицей был легендарный город Аркона, а его хранителем - Святовит, четырехликий языческий бог. Но история совершила очередной поворот, и государство язычников-руян пало под натиском датских войск. За ними стоял весь христианский мир, стремящийся распространить свое влияние все на новые территории. В 1168 году датчане разрушили Аркону, сожгли статую Святовита, а тех, кто отказался принять христианство, попросту убили. Сегодня жители острова считают себя немцами и не вспоминают о славянских предках, а о существовании гордого языческого племени напоминают лишь руины Арконы. Большая часть территории древней столицы уже находится под водой - постоянные оползни планомерно разрушают скалу, на которой стоял город. Но даже когда море полностью поглотит Аркону, это место останется уникальным и будет притягивать путешественников со всего мира. Притягивать своей удивительной энергетикой, мистическими знаками и символами, встречающимися на каждом шагу, ослепительным контрастом между белыми скалами, синим морем и зеленым лесом, невероятным сиянием звезд на черном ночном небе. И те, кому удастся это прочувствовать, будут возвращаться на Рюген снова и снова».
11.12.2019 — 35 — 22579 — 2
Архівні фото. Референдум за незалежність України 1 грудня 1991 року
1 грудня 1991 року відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності України. Бюлетень референдуму містив текст Акта проголошення незалежності України, ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Було запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» із двома варіантами відповіді: «Так, підтверджую» або «Ні, не підтверджую». Український народ підтвердив прагнення жити в незалежній державі – 90,32% учасників референдуму відповіло: «Так, підтверджую». Загалом в голосуванні взяли участь 31 891 742 особи – 84,18% населення України. Референдум відбувся в усіх 27 адміністративних регіонах України: 24 областях, Автономній республіці Крим, Києві та Севастополі. У Києві ідею незалежності України підтримали 92,88 відсотка виборців, в Донецькій області – 83,9%, в Луганській – 83,86%. А в Автономній республіці Крим сказали «Так» незалежності Української держави 54,19% виборців, тоді як у Севастополі показник був вищим – 57,07%. Тільки після 1 грудня 1991 року Україну почали визнавати інші країни світу: 2 грудня – Канада і Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія і Литва, 5 грудня – Російська Федерація, Аргентина, Болгарія і так далі. Одночасно з референдумом 1 грудня відбулися перші в історії незалежної Української держави вибори президента України, на яких главою держави був обраний Леонід Кравчук (61,59 відсотка голосів). Другий результат на виборах президента здобув В’ячеслав Чорновіл (23,27%), а на третьому місці опинився Левко Лук’яненко (4,49%). Загалом балотувалися 6 кандидатів.
02.12.2019 — 19 — 16913
«Зимова війна»: вторгнення Радянського Союзу у Фінляндію в 1939 році в кришталево чистих фотографіях
30 листопада 1939 року війська Радянського Союзу (близько пів мільйона людей, – ред.) вторглися у Фінляндію, це стало початком так званої «Зимової війни». Неочікуваний напад стався після того, як Кремль, побоюючись можливого нацистського наступу через Фінляндію, наполегливо закликав до обміну територіями. Це відсунуло б фінський кордон від Ленінграда на декілька десятків і сотень кілометрів. Остерігаючись радянських намірів, уряд Фінляндії відмовився. Радянський Союз розпочав, але не оголосив, війну. Радянські планувальники передбачили легку перемогу до 60-річчя Йосипа Сталіна 21 грудня. Та цього не сталося. Хоча Червона Армія в результаті стане переможцем у цій війні, поразка країни з населенням 3,7 мільйона людей сталася тільки через декілька місяців – і страшною ціною. На тлі міжнародного гніву щодо неоголошеного нападу на Фінляндію, міністр закордонних справ Радянського Союзу В’ячеслав Молотов стверджував по радіо, що літаки скидали не бомби, а запаси їжі для голодних фінів. Недооснащені фіни спершу з усіх сил намагалися протистояти радянським бронетранспортним колонам. Однією дешевою протитанковою зброєю, яку розробили фіни, були коктейлі Молотова, виготовлені з бензину та дьогтю. Показуючи свій чорний гумор, оборонці назвали цю зброю ім’ям радянського міністра закордонних справ, в сенсі «випивка до їжі», про яку Молотов говорив по радіо, мовляв радянські літаки скидали на Фінляндію їжу. Так з’явилася зброя, яку й досі часто використовують у різних конфліктах. Чималу частину зброї, яку використовували фіни, вони конфіскували в радянських військових. Впродовж років, які передували радянському нападу на Фінляндію, у зв’язку з чисткою серед радянських військових під час «Великого терору» Сталіна, командування армії СРСР перебувало в повному хаосі. У січні 1941 року Вінстон Черчилль сказав про триваючу війну, що «Фінляндія показала, що вільні люди можуть зробити... Кожен може побачити, як комунізм розкладає душу нації; як робить її мерзенною та голодною в час миру, й доводить її ницість та огидність під час війни. Ми не можемо сказати, якою може бути доля Фінляндії, та не може бути більш сумного видовища... ніж те, що ця чудова північна раса може бути в результаті переможена і приведена до неволі гіршої, ніж смерть тупою, бридкою переважаючою силою». Під час допиту один в'язень згадував, що йому сказали, що він повинен «звільнити наших фінських трудящих друзів від капіталізму». Незабаром вояк зрозумів, що його обдурили: «Я на власній шкірі відчуваю те, як нас привітали ті, кого ми прийшли «звільнити»». Після тижнів руйнівних втрат на сході Фінляндії, радянське командування врешті змінило тактику та зосередилося на захопленні Гельсинкі на добре захищеному півдні країни. Своєю переважаючою кількістю радянські війська змусили виснажених фінів відступати. У березні 1940 року, коли червоноармійці увійшли до передмість Віїпурі, у фінів не було іншого вибору, як прийняти жорсткі радянські умови перемир'я. Прийняття перемир’я коштувало Фінляндії 11 відсотків її території, включно з другим містом країни Віїпурі, який росіяни назвали Виборгом. «Зимова війна» залишила після себе понад 25 тисяч загиблих фінів. СРСР у підсумку втратив понад 126 тисяч солдатів. Радянський лідер Микита Хрущов пізніше згадував «Усі ми – і в першу чергу Сталін – відчували у нашій перемозі поразку від фінів. Це була небезпечна поразка, оскільки вона заохочувала наших ворогів і залишала їх у переконанні, що Радянський Союз – це колос на глиняних ногах». Вже через рік після закінчення «Зимової війни» Фінляндія ухвалила рішення приєднатися до нацистського вторгнення в СРСР. Це тільки декілька знімків з приблизно 7000 фотографій з архіву Сил оборони Фінляндії, які оцифрували та опублікували в 2013 році.
21.11.2019 — 31 — 24413
Берлінський мур: 30 років нема фізично, але все ще є у головах
Берлінський мур відокремлював Західний Берлін від східнонімецької держави НДР, яка перебувала в сфері впливу СРСР. Бетонна конструкція була споруджена в 1961 році. При спробах подолати її були вбиті сотні людей. 9 листопада 1989 року Берлінський мур, який розділяв Німецьку Демократичну Республіку і Федеративну Республіку Німеччина майже 30 років, був проломлений. Ця подія стала символом падіння комуністичних режимів у Центральній і Східній Європі і возз’єднання не лише Німеччини, а й Європи.
11.11.2019 — 23 — 16559
Військово-історичне дійство «Бої за столицю — Львів»
В межах відзначення 101-ї річниці Листопадового Чину і утворення Західноукраїнської Народної Республіки члени громадської організації «Товариство пошуку жертв війни «Пам'ять» та їх друзі-реконструктори з інших міст України провели у львівському парку «На Валах» військово-історичне дійство «Бої за столицю — Львів». Реконструктори в одностроях Української Галицької армії відтворили події 101-річної давнини, коли українські вояки в ніч на 1 листопада 1918 р. захопили всі адміністративні будівлі та військові склади. У театралізованому дійстві буде залучена автентична техніка, зокрема вантажівка та бронеавтомобіль, які використовували на території Галичини вояки УГА під час українсько-польської війни. По завершенні дійства реконструктори салютували: відбулося вшанування пам'яті загиблих українських вояків при обороні Львова, які поховані на цвинтарі Старого Знесіння.
04.11.2019 — 35 — 21463
«Великий смог»: как задыхался Лондон в ядовитом тумане
5 декабря 1952 года произошло одно из самых страшных экологических событий в истории Англии. “Великий смог” (англ. Great Smog) плотно окутал Лондон на четыре дня и рассеялся только к 9 декабря. Случившееся стало настоящей катастрофой, в результате которой погибло 12 000 человек и пострадало более 100 000, что послужило, как считается, отправной точкой современного природоохранного (экологического) движения. В начале декабря 1952 года холодный туман опустился на Лондон. Из-за крайне низкой температуры горожане стали использовать для отопления уголь в большем количестве, чем обычно. Примерно к этому же времени завершился процесс замены городского электротранспорта (трамваев) на автобусы с дизельным двигателем. Запертые более тяжёлым слоем холодного воздуха, продукты горения в воздухе в считанные дни достигли чрезвычайной концентрации. Туман был таким густым, что препятствовал движению автомобилей. Были отменены концерты, прекращена демонстрация кинофильмов, поскольку смог легко проникал внутрь помещений. Зрители иногда попросту не видели сцену или экран из-за плотной завесы. К вечеру пятницы туман сгустился настолько, что предел видимости сократился до пяти метров. Некоторые горожане, выйдя из дому, не могли найти дорогу обратно; сбитые с толку непроницаемым смогом, они могли идти, лишь держась рукой за стены ближайших домов. Многие люди носили специальные маски из марли, а некоторые закрывали лица обычными платками или шарфами, но ни то, ни другое не помогало — дышать было нечем. Поначалу реакция горожан была спокойной, поскольку в Лондоне туманы не редкость. В последующие недели, однако, статистические данные, собранные медицинскими службами города, выявили смертоносный характер бедствия — количество смертей среди младенцев, престарелых и страдающих респираторными заболеваниями достигло четырёх тысяч человек. Ещё около восьми тысяч человек умерло в последующие недели и месяцы. В те дни больницы Лондона быстро наполнились пострадавшими с заболеваниями дыхательных путей, начала расти смертность в городе. Сначала эти факты не получили огласки, но через несколько дней оказалось, что у гробовщиков закончились гробы, а у торговцев цветами — траурные венки. Машины скорой помощи не успевали доехать к больным — весь город встал в одной большой пробке не в силах сдвинуться с места. Люди умирали от удушья. Шок, вызванный этим жестоким уроком, заставил людей изменить своё отношение к загрязнению воздуха. Бедствие со всей очевидностью продемонстрировало всему миру, что данная проблема представляет собой непосредственную угрозу жизни людей. Были приняты новые экологические стандарты, направленные на ограничение использования грязных видов топлива в промышленности и на запрет сажесодержащих выхлопных газов. Среди принятых мер — введение в действие Закона «О чистом воздухе» (редакции от 1956 и 1968 годов) и аналогичного Закона города Лондона (1954 год). В домах стали активно проводить газовое отопление, а предприятиям было предписано искать альтернативные способы поставки энергии. Количество сжигаемого угля в городе стали резко ограничивать. Несмотря на это, 13 лет спустя, в 1965-м, Лондон накрыл еще один смог. Впрочем, в этот раз последствия оказались куда менее тяжелыми: по данным статистики, в связи со смогом 1965 года в городе погибло около 750 человек — совсем мало по сравнению с Великим смогом 1952-го. Единственным, кто практически полностью проигнорировал лондонский смог 1952 года, стал премьер-министр Британии. Уинстон Черчилль, занимавший в то время премьерское кресло, отмахнулся от происходящего, презрительно назвав Великий смог "капризами погоды".
25.10.2019 — 15 — 60336 — 1
Фото из прошлого: подборка редких винтажных снимков
Черный пояс Усамы бен Ладена, первая женщина-марафонец, билет на "Титаник" и многое другое. 36 редких исторических фотографий, которых вы, вероятнее всего, никогда не видели раньше.
21.10.2019 — 36 — 22410
Город, которого нет: Киев Александра Ранчукова
Александр Ранчуков был уличным фотографом, которого не интересовала эстетика стрит-фотографии. Он бежал из города в лес, но не противопоставлял их друг другу. Он бросал вызов советским плакатам, показывая настоящих советских людей и настоящую советскую жизнь. Фотограф Александр Ляпин вспоминает друга, коллегу и знатока украинских улиц. «Александр Ранчуков — автор нескольких книг о Киеве и огромного числа снимков. Ранчуков боролся за сохранение памятников истории и архитектуры, был теоретиком творческой фотографии, мыслителем. А как фотограф он стал летописцем Украины времен позднего СССР. Ранчуков был уличным фотографом, но его почти не интересовала эстетика стрит-фотографии — охота за моментом, поиск уникальной композиции, которая существует доли секунды. Его интересовало типичное, то, что связывает людей его времени в разных городах Украины. Ранчуков писал картину советского бытия — скучного и невыразительного, даже омертвевшего: одинаковые серые улицы, неприглядная одежда, уличная торговля, лужи и грязь. На его снимках — горькая, безысходная пустота. Ранчуков не останавливает мгновение, а фиксирует и так застывшее время, липнущее к эмульсии фотопленки. Александр снимал на уровне глаз — «как видит прохожий» — и не признавал цветной фотографии: «Цвет — это поверхностное видение предмета. Сегодня человек может быть в красной рубашке, завтра в зеленой. Здание можно покрасить в коричневый цвет, завтра в зеленый… Невозможно понять предмет съемки в цвете. Объем, фактура определяет его. Цвет отвлекает, а черно-белый снимок помогает выявить суть объекта , который я фотографирую». Коллеги не всегда понимали, зачем Ранчуков фиксирует «никакое ничто». Этим не похвастаешься на конкурсах, не получишь золотую медаль на выставке. Сам фотограф не верил, что работы будут оценены и востребованы при его жизни. Он осознанно снимал «в стол» — но с удовольствием показывал фотографии всем желающим. «Если снимок получился удачным, возможно, он может заинтересовать кого-то еще. Таким образом, фотография — это мой способ общения с миром, с другими людьми». Мне он признавался, что работает как летописец: потом, через много десятилетий эти черно-белые отпечатки дополнят рассказ о печальном конце СССР, разложение которого так хорошо выражали тусклые улицы городов. Ранчуков верил в светлое будущее страны и говорил, что молодые люди, которые будут жить в довольной, сытой, богатой Украине, благодаря его снимкам смогут узнать, как тут все было раньше. Он хотел показать этой молодежи, как выглядели лица советских людей — совсем иначе, чем на плакатах. Ранчуков вписывал лицо прохожего в окружающую среду, не противопоставляя, не дополняя, а утверждая, что это одно и то же: лица прохожих похожи на тротуары, облезлые стены домов, темные окна с недобрыми «взглядами» мутных стекол. Ранчуков был человеком природы. Он брал палатку, садился на велосипед и уезжал в лес. Находил места, куда люди не доходят, и жил там неделями — старался слиться с окружающим миром, стать его частью. Он не убивал комаров, которые пили его кровь. Как-то фотограф обнаружил рядом с палаткой гнездо шершней и лежбище ядовитых змей. Так они и жили рядом, не беспокоя друг друга. С не меньшей страстью Александр делал городские пейзажи: он снимал улицы ранним утром, в тумане — бродил по пустынным кварталам, пытаясь уловить что-то сверхреальное. Однажды он сфотографировал скамейку в «Софии Киевской» и назвал ее «Место для разговора с Богом»: «…ты можешь прийти, сесть на эту скамеечку — никто тебе не помешает — и поразмышлять: о жизни, о себе, о чем-то важном… Для кого-то это и есть разговор с Богом. Или — медитация». Интересно, что Ранчуков, будучи абсолютно нерелигиозным человеком, часто связывал свои фотографии с именем Бога. Однажды он увидел в фактуре древесной коры, в следах, оставленных короедами, некие знаки, напоминающие буквы или иероглифы. Атеист Ранчуков фотографировал их раз за разом, сделал сотни снимков — он расшифровывал письмена Бога. Глаза фотографа светились, он говорил, что почти понимает эти послания и скоро их объяснит. Пейзажи Ранчукова очень непросты: это не упоение туманами и восходами, а расшифровка посланий и знаков, игра жизни и смерти, антропоморфные и зооморфные образы. Для него это были отражения каких-то глобальных, неосязаемых человеческим разумом процессов. Ранчуков сам иногда удивлялся тому, что увидела его камера, ее неожиданному сарказму. Когда в начале 90-х он торговал своими фотографиями на Андреевском спуске, особенно хорошо продавался снимок, на котором толпа плохо одетых советских мужчин с удивлением и восторгом рассматривала американский автомобиль. Они напоминали австралийских аборигенов, впервые увидевших самодвижущуюся техническую диковинку. Такие сюжеты привлекали покупателей. Ранчуков был в отчаянии от их предпочтений и, несмотря на успех торговли, вскоре ее забросил. В конце жизни он все чаще сбегал в лес — прятался там от города, который разрушался сам и разрушал представление о гармонии в сознании фотографа. Работая в НИИ теории и истории архитектуры, Ранчуков вдоль и поперек отснял Киев и другие города Украины: детали фасадов старых домов, виды улиц и площадей. Когда пару лет назад я был у него дома, мы долго рассматривали фотографии Киева — и он с горечью замечал: этого дома уже нет, этой улицы нет, тут все по-другому. Как-то он показал свои киевские снимки студентам одного из столичных вузов: все они были киевлянами и считали, что знают и любят родной город. Они рассматривали работы и вдруг спросили: а что это за город? Ранчуков опешил: «Этого города больше нет, и жителей его тоже больше не осталось». Собрал фотографии, сказал: «До свидания» — и вышел курить.Когда прощались с Ранчуковым, выступил только один человек — Александр Гляделов. Он произнес одну короткую фразу: «Старый Киев, который любил и снимал Ранчуков, умер, а вместе с ним ушел и Ранчуков».
30.09.2019 — 45 — 31311 — 1
Унікальна знахідка на Запоріжжі: археологи розкопали поховання скіфського воїна з золотим мечем
Офіційна Facebook-сторінка археологичного пам'ятника Мамай-Гора: "Нарешті розкриваємо всі таємниці про найголовнішу знахідку сезону на Мамай-Горі – про непограбоване поховання скіфського воїна, в супроводі якого був знайдений акінак із золотими обкладками та надзичайно цінний інвентар. На 32 рік досліджень Мамай-гора зробила нам надзвичайний подарунок! Аж до сьогоднішнього дня всі деталі трималися у великому секреті, відбувалися реставраційні роботи, проводилися експертизи, і ми дуже раді, що нарешті настав той день, коли ми можемо поділитися нашою радістю з усією країною! Тож, поїхали! Як це було: Середина липня, польові роботи сезону 2019 у розпалі. В західному секторі курганного поля Мамай-гори, де сконцетровано поховання епохи пізнього середновіччя, фіксуємо невеличкий пагорб висотою близько 0,15 м і вирішуємо його перевірити. Спочатку вручну було пробито траншею шириною 2 м на глибину 1,2 м. Тут було зафіксовано рів з залишками кісток тварин та дрібними уламками амфор – ознаки поминальної тризни, характерної для скіфів та інших стародавніх культур. Подальші розкопки кургану було продовжено за допомоги бульдозера Т-170, що з’явився в експедиції завдяки краудфандинговій кампанії #MyMamai та підтримці небайдужих співгромадян. В ході розкопок виявлено рів та два скіфських поховання. В центрі насипу було зафіксовано потужний пропал червоного кольору. Він перекривав і могильні плями двох ям. Судячи зі стратиграфії та розмірів ям, одне з поховань було центральним, а інше супровідним. Спочатку ми взялися за дослідження супровідного поховального комплексу, і він приніс нам абсолютно неочікувані результати! Вже на рівні зачистки контурів в південно-східному куті ями було зафіксовано заглиблення, в яке було встановлено прекрасну і дуже рідкісну сіроглиняну амфору. Пізніше нашому спеціалісту з керамології вдастся її відновити, і ця амфора матиме визначну роль у датуванні комплексу. На дні, випростано на спині, лежав кістяк – як показала антропологічна експертиза – юнака віком 18-20 років. Він був вершником, майстром як ближнього, так і дального бою. Про це свідчить інвентар, що супроводжував його до потойбіччя. Праворуч знаходилися уламки кістяних псаліїв і застібки для кінської вузди. Зліва – залізна бойова сокира, бронзові та кістяні стріли, і окраса всього комплексу – скіфський короткий меч, акінак, із золотими обкладками, листами руків’я, перехрестя та ковпачком для вістря (акінак такого типу знайдений вперше за останні 120 років! – прим. ред.). Юнак цей був не тільки воїном, але й франтом – він полюбляв прикраси. В районі шиї та голови знайдено буси зі склопасти, підвіски з зубів благородного оленя, золота сережка та золота підвіска із крейдяною вставкою. Це поховання знаходилось поруч з іншим, значно більшим за розмірами. Те, на жаль, було пограбовано вщент, скоріш за все ще вдавнину. Нами було знайдено лише одне вістря стріли та уламки кісток. Поховано людину похилого віку. Не виключно, що супровідне поховання юнака 18-20 років могло належати зброєносцю видатного вождя. Окрім унікального інвентарю, цей комплекс має й додаткову наукову цінність, бо поглиблює час зародження скіфського могильника на Мамай-Горі до VI ст. до н.е. (абсолютна більшість досліджених пам’яток скіфської доби тут датуються IV-III ст. до н. е.). Мамай-гора - археологічна пам'ятка світового значення, що руйнується Каховським водосховищем. Мамай-гора - це один з найбільших в Європі могильників. Розвідані пам’ятки охоплюють вражаючий період - тут представлені пам ’ятки епохи неоліта, бронзи, раннього залізного віку, середньовіччя, іншими словами - тут таїться історія близько 8 тисяч років. Мамай-гора поступово сповзає у Каховське водосховище. За останні 30 років обвалилося майже 400 метрів берега. Вчені кажуть, що зупинити процес руйнації Мамай-гори неможливо. Тому з 1988 року рятувальні археологічні роботи тут проводить експедиція історичного факультету Запорізького національного університету. Щороку, влітку десятки студентів, а також просто любителів історії та давнини досліджують цю унікальну пам’ятку".
27.09.2019 — 12 — 14654