Чому це США і союзники не рознесуть Іран?
Юрій Богданов: Насправді, в атаці Ірану на Ізраїль «у відповідь на вбивство кількох вищих офіцерів КВІР» дивує не тільки нахабність самого Ірану чи те, що левову частку ракет і безпілотників замість Ізраїлю збили французи, британці і американці. А те, що варіанту «зруйнувати режим аятол силою» немає навіть в теоретичному обговоренні. Хоча потенційна загроза більша за загрозу Хусейна свого часу. Та насправді пояснення дуже прості.
Перший фактор – клята нафта і її ціна. На кожному етапі загострення і під час війни ціни на нафту будуть робити ДУЖЕ БОЛЯЧЕ усім – і Китаю, і США, і Індії, і ЄС.
Будь-яка велика війна в регіоні несе загрозу для енергетичної безпеки Китаю (який скуповує майже всю іранську нафту і значну частину саудівської), Індії (для якої ключові постачальники в регіоні – Ірак і ОАЕ), Європі (яка на шляху до відмови від російського все ще покладається на близькосхідне).
Весь морський експорт з регіону (а це 40% світового експорту нафти) йде через Ормузьку протоку, яка з'єднує Перську затоку з Аравійським морем. Якщо регіон зануриться у велику війну, світові енергетичні ринки чекає в кращому випадку ціновий шок, в гіршому – фізичний дефіцит нафти в окремих регіонах.
Китай, який переживає найбільшу кризу за останні 30 років, може отримати дуже сильного удару. Але ж не смертельного. І конфронтація з ним вийде на новий рівень. А в боротьбі за нафту може стати більш агресивною китайська ж політика в Південно-Китайському морі, де в контролі за шельф КНР знаходиться у постійній конфронтації з В’єтнамом, Філіппінами і Тайванем. Що зробить той регіон ще однією вибуховою точкою. Тому Китай продовжує наполягати на мирному врегулюванні конфлікту Ізраїлю і Саудівської Аравії з Іраном.
Шоку на ринку нафти боїться адміністрація Байдена. Ми ж бачимо як демократи напружуються від атак на російські НПЗ, хоча вплив цих атак на ринок нафти взагалі і близько неспівставний з близькосхідним фактором.
Тому США будуть радо збивати ракети, які летять на Ізраїль, але навряд атакуватиме Іран. Хоча, наприклад, наприкінці ірано-іракської війни самі атакували іранські НАФТОВІ ПЛАТФОРМИ, щоб змусити країну піти на прийнятний для Хусейна мир. За 3 роки до «Бурі в пустелі».
Другий фактор – велика військова операція проти Ірану (тим більше вторгнення в Іран) лишається ідеєю, яка потребує занадто великого напруження сил.
Так, Ісламську Республіку немає причин боятися як Росію, бо він не може атакувати країни НАТО. А що робити в разі нападу на країни НАТО саме НАТО ще не вирішило. В нього досі немає ядерної зброї, а його системи ППО застаріли. Хоча якщо дотерпіти до моменту, коли Іран офіційно здобуде ядерну зброю, в регіоні буде відкрито ящик Пандори.
Але війна проти Ірану, щоб в ній швидко перемогти, потребуватиме набагато більше сил, ніж було задіяно проти Саддама 1991 і 2003. Нагадаю, обидва рази сили коаліції проти Саддаму перевищували 400 тис військових. Іран більше Іраку в 4 рази. Його населення більше іракського зараз в 2 рази. Його армія неспівставно потужніша за армію Саддама.
Підготовка операції такого масштабу потребуватиме колосальної єдності і всередині американського істеблішменту, і спільної позиції усіх союзників, і цілковитого контролю над Іраком, бо це єдиний плацдарм, який може бути використаний для сухопутного вторгнення. А зараз навіть зі згодою Іраку бути таким плацдармом великі проблеми, бо країна колапсує.
Плюс ідея великої війни лякає практично усі інші країни регіону. Які можуть як фізично постраждати, так і зіткнутися з ризиком політичного загострення через активізацію радикальних рухів. Тим більше, що вторгнення у Ірак і Афганістан, а також їх подальша окупація не допомогли зробити ці країни стабільними демократіями чи хоча б автократіями. Скоріше навпаки.
Тому Ізраїлю допоможуть. Ракети позбивають (бо не бояться відповіді, як у випадку з Росією). Але чекати рішучих дій Ірану – марно. Можливо колись вторгнення стане єдиним виходом, але зараз на це немає сил і волі.
І про всяк випадок хочеться дещо нагадати про Іран
Перша країна, яка вклалася в іранську ядерну програму - Сполучені Штати. В ті далекі часи (чи не такі і далекі) Іраном правив шаханшах і був він ключовим союзником США в регіоні. 1954 США допомогли шаху усунути від влади соціалістично -націоналістичний уряд Мосаддика.
В 1957 шах уклав з США угоду щодо «співробітництва у мирному використанні атомної енергії». 1967 в Тегеранському університеті запрацював ядерний центр з американським ректором 5 МВт. Того ж року Іран отримав «гарячі камери», що могли виробляти до 600 грам плутонію. І почав готувати кадри.
1974 Іран прийняв програму, що передбачала створення замкненого ядерного циклу і будівництво 23 реакторів. Цього ж року шах купив частку у французькому заводі з виробництва ядерного палива, а французи почали будувати другий ядерний центр, в Ісфахані.
В ті саме роки французи побували два реактори для Іраку. Які Ізраїль турботливо знищить 1981 року.
Після революції 1979 ядерна програма Ірану була згорнута, більша частина ядерщиків залишила країну. І тільки в середині 80-х до теми повернулися. Активне сприяння надали Китай, Швейцарія і Нідерланди. І після 1991 – Росія, яка 1995 почала добудову АЕС у Бушері. До цього цю станцію будували німці.
Загалом, до 2001 Іран повністю відновив науково-технічний потенціал, який розгубив після 1979. І в цьому йому допомогли країни Європи, Китай і Росія. Але наукову і освітню базу галузі для ядерної програми Ірану заклали саме США.
Звідки у Ірану ресурси на усе це? Якщо в тебе є науково-технічна база, гроші (нафтові доходи), низьке соціальне навантаження (дякуючи молодому населенню) і тоталітарний режим, то можливості для розвитку озброєнь знайдуться.
Те саме з іншими галузями. Іранський автопром і виробництво бронетехніки створили французи. В авіоніку вклалися США, Франція (яка навчала Ірану інженерів в авіації до кінця 00-х), Росія і Україна. Авіаційним співробітництвом України та Ірану ще 2016 хизувався пан Клімкін, що особливо зло-іронічно виглядає зараз. Так, іранські технології (зазвичай «вчорашнього дня», але свої) не з'явилися з нуля.
Я вже не кажу, що за 60-і і 70-і США і інші західні країни передалитчи продали Ірану стільки зброї, що на кінець 70-х за кількість сучасних систем ППО і літаків Іран випереджав усі країни НАТО крім США.
Значна частина сучасної іранської техніки – доопрацювання чи глибока модернізація американських і європейських зразків 50-річної давнини.
А ідеологічна зарядженість режиму ісламської республіки і її орієнтація на агресивне поширення своєї ідеології зробили розвиток ВПК сенсом існування режиму. У нас, наприклад, експансія заради експансії ніколи не була сенсом існування і основою ідеології. Такі справи.
Автор: Юрій Богданов, блогер
