Мобілізація. Казочка про справедливу країну
Євген Дикий: От вам, мої котики та зайчики, коротенька казочка на добраніч. Була собі одна казкова країна, мирна – премирна, тиха – претиха. Люди в цій країні дуже любили справедливість, вимагали її завжди та в усьому, зокрема навіть свою мобілізацію називали ніяк інакше, як справедливою – а якою ж вона ще могла б бути у справедливій країні?
І жили в тій казковій країні три брати, так само мирні – премирні та тихі – претихі, не якісь там бунтівники майдануті чи прости Господи атошняки прикантужені, нє, чесні прості трудівники посполиті.
За законами казкової країни мусили вони стояти на військовому обліку, але ж звісно не стояли – ну хто ж на ньому з нормальних людей стоїть у мирні-то часи?..
І прийшла до тої казкової країни орда ворожа, всіх вбивати, ґвалтувати та різати, а кого так і бути живими залишати, то грабувати та в рабство забирати.
Звісне діло, почала та казкова країна за свою волю-долю воювати, та оголосила мобілізацію. І прийшли трьом братам три повістки з великими державними печатками.
Старший брат подивився на повістку, зітхнув тяжко, торбу зібрав та пішов до ТЦК (так у цій казковій країні військкомати звались). Прийшов він туди, став на облік, пройшов ВЛК, одягнув форму, отримав зі складу іржавого меча, сам собі прикупив лати та шолом, та й поїхав на фронт, орду ворожу зустрічати та край свій від неї боронити.
А там на фронті орда лютує, ядра одне за одним летять, кров, смерть довкола, жах жахливий… Бився старший брат з ордою, та й таки дав слабину – злякався, здригнувся, та й втік з поля бою, товаришів покинув, меча в бур’яни закинув, та й ну по лісах ховатися…
Щоправда, згодом схаменувся, соромно йому стало, прийшов він назад до війська з повинною головою, хотів назад меча взяти та йти провину спокутувати… Але ніт, сказали йому, ми тебе до суду віддамо, і наш самий справедливий суд за нашими самими справедливими законами тобі справедливу кару визначить.
Тим часом середній брат теж був прийшов до ТЦК, став на облік, пройшов ВЛК і збирався вже слідом за старшим до війська. Та почув про те що зі старшим стало, уявив які там на війнонці страхи та жахи, і передумав собі до війська йти. Сказав що ні в яку меча до рук не візьме та лати не вдіне, і робіть зі мною що хочете.
І направили його до того ж самого справедливого суду, де вже його брат сидів – вироку очікував.
Третій брат як то все почув, вирішив загалом до ТЦК не ходити та на облік не ставати – він же не такий дурний, як двоє старшеньких, нахіба йому всі ті поневіряння?!
Спершу він повістки до смітника викидав, потім від воєнкомів за тими ж смітниками ховався. Зрештою зловили його суворі воєнкоми та таки привели до ТЦК – так він звідтам через вікно як той заєць стрибонув, та гайда через річку до сусідньої країни, може і менш казкової ніж його рідна, натомість такої що втікачів не видає.
Не доплив він до неказкового берега чужої неказкової країни, винесло його течією назад на рідний казковий пляж, і отут таки його воєнкоми остаточно упіймали. Відвели до ТЦК, на облік сяк-так самі записали, і кажуть йому ВЛК проходити.
Але ж наш меншенький братик розумняшкою був! Він їм і каже: а де таке в законі сказано, що я маю ВЛК проходити? От не хочу я свій дорогоцінний організм лікарям показувати, не довіряю я цим ескулапам з їхніми пігулками та богопротивними сироватками, я лише до мольфарів та бабок-чаклунок ходжу, а їх у вашій ВЛК нема, от я туди і не піду!
Ну що робити? Взяли його і до того самого справедливого суду направили, де вже обоє старших братів черги чекали.
І засідав самий справедливий суд самої справедливої казкової країни, і судив трьох братів суворо за законами казкової країни, без жодної сваволі.
І суворо за законами казкової країни визнали старшого брата – отого, що з ордою воював, але потім злякався, - страшним злочинцем, який чужоземним словом «дезертир» зветься. І присудили йому 5 років у темниці.
Просив старший брат відтермінувати йому ув’язнення та дати шанс повернутись на фронт до побратимів, кров’ю вину спокутувати, але не міг суд такого присудити: в законі чорними літерами на гербовому білому папері було написано, що дезертира на фронт відпускати не можна, мусить він сидіти у темниці з першого дня та й до останнього. І повели старшого брата до темниці та й на довгі роки…
Середульшого брата також визнали злочинцем, тільки назвали вже нашим словом – «відмовник». І яко відмовникові, присудили йому 3 роки у темниці.
Але врахували, що він раніше нічого злого не коїв, жив тихо, мирно, сусіди його хвалять – і відстрочили йому покарання на 2 роки, щоб поводився чемно, і як ніде нічого не накосячить, то за 2 роки його помилують та тавро злочинця знімуть.
Як випустили його із суду на волю, приступили були до нього воєнкоми, хотіли до війська забрати – аж зась їм: за мудрими та справедливими законами казкової країни до війська можна брати тільки чесних та праведних, а поки ти злочинець, хай і на волі гуляєш, не можна тобі меча довірити.
Отож пішов середульший брат додому із тавром злочинця яко із охоронною грамотою, жити-поживати та добра наживати. Звісно поки орда те добро не відбере, але ж то коли ще буде – ту ж орду поки інші, дурніші за нього, десь там у дикому полі мечами та стрілами стримують, чом же тим часом не пожити…
Меншенького братика також судили, але ж кажу вам, що він таки наймудріший вдався. Визнав справедливий суд, що нема такого закону, по якому можна його примусити до ВЛК ходити та перед страшними дохтурами голою дупкою світити, то є справа виключно добровільна. А поки він добровільно дохтурам дупцю не показав, і вони не написали на гербовому папері що дупцю оглянули, і власника оної вважають здатним меча тримати, не мають права його до війська призвати – аж раптом би він таки непридатним виявився?..
Тож визнали меншого братика і не дезертиром, і не відмовником, і взагалі не злочинцем.
Визнали щоправда, що він таки ніби мав би на обліку у ТЦК стояти, але ж не стоїть. Однак за мудрими законами казкової країни то не є злочином, і все що судді змогли – це визнати меншенького адміністративним правопорушником, і покарати його штрафом ціною в 6 кг сала або ж 300 курячих яєць за ціною на базарі в казковій столиці.
Сплатив він того штрафа, та й пішов так само жити-поживати та добра наживати…
І до суду в цій казочці жодних запитань нема – це от саме так мудро та справедливо прописані закони цієї дивовижної казкової країни, і ніяк інакше їх не потрактуєш, як би ти того не хотів.
Спробував чесно боронити свою країну, але дав слабину – йти на 5 або більше (менше не може дати навіть дуже добрий суддя, це саме так прописано) років до темниці, без жодних послаблень чи відстрочок.
Почав хоча б трошки виконувати свій обов’язок захисника, став на облік, пройшов ВЛК, а далі злякався та пішов «в атказ» – сідай до 3х років, не більше, але зазвичай отримуй відстрочку. І в час цієї відстрочки ніхто тебе призвати не може, бо ж ти «засуджений».
Відпочатку «забив» на свій обов’язок, навіть не став на облік, послав воєнкомів зі всіма повістками, відмовився проходити ВЛК – заплати штрафика, значно меншого ніж за деякі з видів порушення ПДР…
Правда, мої котики та зайчики, дивна справедливість у цій казковій країні?
От і мені дуже дивно, як можуть закони бути такими кривими?
І як попри такі криві закони нашу з вами казкову країну досі ще хтось захищає, хоч закони явно говорять – це дурість, не роби цього, не будь ідіотом…
Як ви гадаєте, хтось колись цю «справедливість» спробує замінити справжньою, без лапок? Бо нинішній законопроєкт про «справедливу мобілізацію» якось знову зовсім не про це…
Автор: Євген Дикий, науковець, військовик, публіцист
