Контракты.ua

356  —  09.07
Поділити все почеснаку. Найбільший міф націоналізму
Поділити все почеснаку. Найбільший міф націоналізму

Євген Якунов: найбільший міф націоналізму полягає в тому, що начебто національно-визвольні революції мають метою встановлення справедливого устрою, де народу житиметься вільніше й заможніше. Насправді ж, цей міф культивують національні еліти.

Саме для них державність є абсолютною цінністю, бо мета її – перерозподіл грошових потоків від експлуатації землі. природних і людських ресурсів, які до того щільним потоком текли до імперського центру.

А от народу, за великим рахунком, часто-густо фіолетово, у чию кишеню йтимуть ці потоки – в імперську чи своїх, національних панів.

Народ хоче не просто незалежної держави, він прагне її з суттєвим уточненням – незалежної держави, де панує соціальна справедливість.

А тому, пише британський історик і теоретик націй Гобсбаум, в усі без винятку національно-визвольні рухи національна еліта обов'язково вносила соціалістичний компонент. Щоб вивести людей на вулиці за те, що для них є цінним.

Еліта доводила народові: його бідність викликана винятково тим, що ним керують чужинці, інородці та інші окупанти. А от коли до влади прийде вона, національна еліта, все одразу налагодиться.

А як народ сприймає справедливість? А так: поділити все почеснаку – землю-селянам, фабрики – робітникам і так далі.

І національна еліта, допоки національно-визвольна боротьба триває, дозволяє народу мріяти.

Пройдіться шляхами нашої, вітчизняної історії, хіба не так все відбувалося? У Богдана Хмельницького. який підняв селянську армію, а потім сам же її й знищив, коли зникла у ній необхідність. Чи Петлюра з Винниченком... хіба не соціалістичні гасла вони проголошували? І звинувачувати їх в тому не можна. За гасла Скоропадського народ би воювати з Москвою не пішов...

Але повернемося до теорії.

У переважній, якщо не стовідсотковій більшості випадків, як тільки перемога отримана, національна еліта молодої незалежної країни, ставши при владі, одразу забуває про свої обіцянки перед народом і зосереджується виключно на меркантилістській політиці.

Що таке "меркантилістська політика"? У перуанського економіста Ернандо де Сото, який оперує цим поняттям, прочитав: "Це коли політична еліта, яка прийшла до влади, розуміє єдине своє право й обов'язок в тому, щоб ділити національне багатство на свій розсуд".

А що значить, на свій розсуд? А це значить – собі, рідному, своїм прибічникам, прихильникам, прислужникам і прихвостням. І саме це народу й подається як справедливість – мають же ті, хто очолював революцію, насолодитися її дарами.

Нова національна еліта молодої незалежної держави, пише інший економіст – Пол Кеннеді, зазвичай на заморочується інвестиціями розподіленого самим собі капіталу у великі інфраструктурні національні проєкти, не вкладає їх у розвиток країни. Вона щедро витрачає їх на предмети розкоші для себе.

Через що за наявності великої кількості багатіїв, економіка новонародженої національної держави скоро виснажується й загниває.

Така вже в неї нової національної еліти карма.

І найсумніше, що ця еліта, яка вважає себе архідемократичною і суперреформаторською, зазвичай усіма силами гальмує оновлення влади, чинить перепони для соціальних ліфтів своїм політичним опонентам, влаштовуючи для цього показові антикорупційні процеси чи народні люстрації.

Це вже – від Ніала Фергюссона з його книги про успішні й неуспішні нації. І жодні майдани до жодних змін не призводять, бо знову все обмежується самим лише перерозподілом потоків у рамках меркантилізму й виняткового становища епліти.

Мексика за 200 років демократії пережила десятки революцій і ще більше мирних майданів. І що це їй допомогло? Фінансово-економічна та політична монополія, пише Фергюссон, як була в руках у кількох багатих національних кланів так і лишилася.

Який же вихід з усього цього?

Ми знаємо – розмежування політики і багатства. Але як це можливо на практиці?

Цивілізаційний історик Джаред Даймонд у книзі "Колапс" дав свій рецепт – треба віддавши національній еліті владу. Забрати у неї бізнес. Яким чином?

Життя показало: найефективніше економіка національної держави працює тоді, коли бізнес в ній майже цілком належить іноземцям (бажано з цивілізованих країн), пише Даймонд, а при політичній владі знаходяться люди, які захищають національні інтереси.

"Засилля" іноземного бізнесу не дає владі розвивати непотизм, кумівство й клановість.

А патріотична влада у свою чергу стежитиме, щоб іноземний капітал не заривався і працював точно в рамках національного законодавства.

Оскільки передбачається, що родичів і кумів серед іноземних власників бізнесу не буде, то й спокус вирішити питання по-кумівськи можна не боятися.

Звичайно національній еліті це не сподобається. І вона лякатиме народ жахами іноземної експлуатації.

Тож і чуємо ми з усіх боків щось на кшталт: "Не дамо розпродати українську землю чужинцям" (надра, "стратегічні підприємства").

Але, якщо згадати усіх вищеназваних істориків і економістів, то думаєш: а чи не криються за цим гаслом інше, щось середнє між Техасом, який можуть грабувати тільки техасці, і кіношним ментовським: "це наша корова й ми її доїмо"?

Отака от теорія, хочете – вірте, хочете – ні.

Автор: Євген Якунов, журналіст

Статьи по теме
30 лет и 2 года: тест на компетентность
30 лет и 2 года: тест на компетентность

Андрей Ермолаев: 30-летие Независимости Украины совсем скоро. Снова много воспоминаний о былых заводах, пароходах, оружии и прочих "пирамидах СССР", чьи молчащие силуэты напоминают о былом.
29.07 — 252

Украинский левиафан: 30 лет по дороге бедности
Украинский левиафан: 30 лет по дороге бедности

Павел Себастьянович: Вопрос украинскому реформатору – нужно ли усиливать наше государство (госаппарат) или нужно его обуздывать? Можно ли наше государство сравнить с отощавшим исхудавшим человеком или более верное сравнение – неповоротливый с избыточным весом?
26.07 — 435

Дилемма русских и россиян. И почему русских Украины надо беречь
Дилемма русских и россиян. И почему русских Украины надо беречь

Алексей Копытько: Вчера официальный сайт РПЦ перепечатал статью первого заместителя председателя Синодального отдела по взаимоотношениям Церкви с обществом и СМИ А.В. Щипкова (ранее она вышла в «Независимой газете»), в которой творчески переосмысливается недавний опус Путина. Т.е., официальный церковный пропагандист на официальном церковном сайте публикует де-факто официальную трактовку церкви. И сейчас эта трактовка будет прокачиваться среди паствы, как уже прокачивается в армии.
22.07 — 573