Чернігівщина: садиби, які ми не помічаємо
Чи не найбільш популярним серед жителів столиці «обласним» напрямком туризму є сусідня Чернігівщина. При цьому глибинка області ще залишається місцевістю незвіданою. Тому в цьому нарисі свідомо не згадується садибне тріо «Качанівка - Сокиринці - Тростянець», рівно як і пам’ятки Батурина. Контракти.ua познайомлять вас з іншими садибами регіону.
Першою адресою буде Білорічиця або ж Вейсбахівка. Вейсбахівкою звалося це село з 1717 по 1945 роки, бо свого часу належало воно німцю, графу Вейсбаху. 1873 року воно перейшло до Олени Волконської-Рахманової (1835-1916), доньки відомого декабриста Сергія Волконського і його дружини Марії. Подружжя Рахманових звело тут садибний комплекс. Архітектором був, знов-таки, німець - Олександр-Едуард Ягн (1848-1922): він збудував не тільки палац, але і готель, і пекарню, і храм. На жаль, після руйнувань Другої Світової залишки палацу розібрали, а пізніше зламали й церкву. Однак навіть єдиний об'єкт, що зберігся від Вейсбахівкі, вражає. Це - колишній гостьовий флігель, переобладнаний нині в храм Св. Миколая. Своєрідність будівлі надають майолікові вставки і колони, наличники та інші візерунки з теракоти. Вони були створені товаришем Ягна по навчанню - В. Соколовим.
В селі Вишеньки на березі Десни стоїть палац, який дивує своєю химерною формою. Зведений він був на замовлення президента Малоросійської колегії (фактичного правителя скасованої Гетьманщини), фельдмаршала Петра Рум’янцева-Задунайського (1725-1796). Архітектором вважається Василь Баженов (1738-1799). Палац раніше був вдвічі більшим, але половина його була розібрана на початку XIX ст. сином Румянцева – нібито таким чином той хотів скасувати угоді про продаж маєтку. За радянських часів палац став піонертабором. В деяких приміщеннях, а особливо ж – у центральній залі (зараз – їдальня) зберіглося ліплення – арабески у романтизованому східному стилі. Рум’янцев також звів в Вишеньках Успенську церкву (1787 р.) - фактично, цілий собор, який зробив би честь будь-якому місту.
Наступна садиба – Дігтярі, одна з резиденцій відомого роду Галаганів. Цю садибу Петро Галаган (1792-1855) - брат власника знаменитих Сокиринців, придбав в 1820-х. Палац в Дігтярях менш пафосний, ніж в Сокиринцях, хоча і створений за тим же планом. Інтер'єри збереглися у вигляді відреставрованої ліпнини в декількох кімнатах. У 1876 р. племінник Петра Галагана подарував садибу Полтавському земству, яке розмістило тут ремісниче училище. Навчальний заклад тут знаходиться й досі - правда, тепер це аграрний ліцей.
А ось невеличкий маєток в селі Дідівці біля Прилук став на 10 років домом вченого-історика, члена Кирило-Мефодіївського братства, Миколи Костомарова (1817-1885). Він прожив тут після весілля з Аліною Крагельською (1830-1908), з якою він свого часу не встиг побратися через арешт 1845 року. Вони об’єднали долі тільки в середині 1870-х. До Костомарова приїздила культурна еліта його часу, включаючи Галаганів. В радянські часи в будиночку історика облаштували школу. Храм, в якому вінчалося подружжя, згорів в 1920-му. Відродження пам’яті про перебування тут Костомарова почалося тільки в нашому тисячолітті. Тепер тут діє виставка, присвячена йому. Храм був відтворений, але не в історичному вигляді.
В с. Заньки розташований музей великої акторки Марії Заньковецької (Адасовської; 1854-1934). Поміщицький будинок Адасовських (її батько був генералом) уцілів, багато в чому, завдяки тому, що акторка визнавалася радянською владою «матір’ю української сцени». На початку 1960-х його, через поганий стан, довелося розібрати, і перенести на нове місце, порядком оновивши. Але експозиція музею наповнена справжніми речами Адасовських, в першу чергу, пов'язаних з самою Марією.
Ще один музей - композитора Левка Ревуцького (1889-1977) - знаходиться в с. Іржавець біля Качановки. Його старший брат Дмитро (1881-1941) був мистецтво- та літературознавцем, фольклористом і перекладачем, репресованим радянською владою та вбитим в окупованому німцями Києві агентом НКВС. Про нього також розповідається в експозиції. Будинок, в якому знаходиться музей, побудований ще прадідом Ревуцьких 1789 року! Тобто, це справжній родовий маєток, на диво вцілілий, як для наших земель. Відвідати садибу Ревуцьких потрібно для того, щоб отримати уявлення про побут української інтелігенції кінця ХІХ-го і початку ХХ століть.
Наступна адреса - хутір Мотронівка, або ж Ганина Пустинь, пов’язана з письменником, членом Кирило-Мефодіївського братства, Пантелеймоном Кулішем (1819-1897). Він, його дружина - письменниця та громадська діячка Ганна Барвінок (Олександра Білозерська; 1828-1911), і брат Ганни, також діяч Кирило-Мефодіївського братства, Василь Білозерський (1825-1899), й поховані тут. Куліш оселився в Мотронівці, на хуторі Білозерських, в середині 1870-х, і створив тут більшу частину величезного корпусу своїх творів.
Тепер відправимося до містечка Седнів. Центральне місце в ньому займає садиба Лизогубів - одного з найвідоміших козацьких родів. У парку навколо будинку встановлено численні пам'ятники, в т.ч. Іллі та Андрію Лизогубам - відомим меценатам. Є і пам’ятник письменнику Леоніду Глібову (1827-1893), який любив творити в альтанці над пагорбами річки Снов. У будівлі садиби до 2012 року розташовувалася школа, поки її не перевели в грандіозну нову будівлю по сусідству. Нині в приміщеннях палацу - виставка, яка розповідає і про історію міста. Крім садиби, в Седніві знаходиться Воскресенська церква (1690 р.), що була усипальницею Лизогубів. Поруч з церквою стоїть кам'яниця, ровесниця храму - найстарша на усьому Лівобережжі цивільна будівля, яка дійшла до наших днів. А, мабуть, найвідомішою пам'яткою Седнева, крім садиби, є приголомшлива Георгіївська церква. Кілька разів розібрана і перебудована, вона нині відтворена у вигляді XVIII століття. Саме її в 1960-х кіношники облюбували для зйомок кульмінаційних сцен фільму «Вій». І хоча, в результаті, польоти в труні знімалися вже в декораціях, в фільм частково увійшли кадри, зняті і в інтер'єрах храму.
Маленьке сільце Тиниця відома рештками садиби Кочубеїв, а пізніше - Галаганів. Крім старовинного будинку 300-річної давності (кілька разів перебудованого), в колишньому маєтку зберіглася скарбниця Кочубеїв - рідкісний зразок цивільної архітектури початку XVIII в. Її також неодноразово реконструювали, і тепер будівля має риси «романтичного стилю». Обидві споруди перебувають у занедбаному стані.
Село Чемер відоме тим, що тут колись співав в церковному хорі Олексій Розумовський (1709-1771) – майбутній морганатичний чоловік імператриці Єлизавети. Дерев'яна церква, в якій співав юний Олекса, була розібрана ще в 1880-х роках. На її місці поставили іншу, також з дерева. На жаль, стан її нині дуже сумний. Ще можна побачити різьблену огорожу хорів і частину розписів на стінах. Більше пощастило будинку поміщиків Пашковських, фабрикантів кінця ХІХ століття. Це єдиний в Україні зразок цивільної дерев’яної неоготики.
Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/112535
Павло Ковальов
03.12.2020 — 37 — 16978 — 1
Цікава Чернігівщина: монастирі, величезний екопарк і навіть кенгуру
Чернігівщина пропонує пам'ятки майже на всі смаки - від міст з багатою історією (наприклад, Ніжин або Прилуки) до заповідників і чудових парків. Є тут і славні монастирі, і старовинні садиби, і невеликі містечка, в яких не очікуєш побачити щось більше, аніж районний будинок культури - але відкриваєш для себе тутешню провінцію в усе новому й новому світлі. Незважаючи на значні втрати, область залишається однією з найбільш туристично привабливих в країні. Отже, Контракти.uа запрошують познайомитися з несподіваною Чернігівщиною.
Почнемо з Густинського монастиря, який виник 1600 року на острові, оточеному болотами. Сюди прийшли декілька ченців з Києво-Печерської лаври. Вже невдовзі новий скит став користуватися шануванням місцевих жителів, а потім його узяли під опіку багаті роди, як-от Самойловичів, Вишневецьких, а пізніше - Горленків. 1671 року в обителі звели існуючий Троїцький собор. До кінця XVIII в. монастир досяг піку слави - тоді його називали «другою Лаврою». І саме тому за часів Катерини II він, одним з перших на Гетьманщині, був скасований - надто вже нелояльною вважалася тутешня братія. Монастир відродили в середині ХІХ ст., але при цьому позбавили усіх згадок про «мазепинське», тобто козацьке, минуле: знищили або вивезли «не ті» ікони, книги тощо. Далі його зачиняли в 1924-1941 рр., та з 1959-го по 1993-й.
Нині територія монастиря підтримується в зразковому порядку. Крім собору, можна побачити надбрамну Петропавлівську церкву, трапезну з Воскресенської церквою (відтворену, щоправда, в «російською стилі», бо це монастир МПЦ), пройтися уздовж монастирських стін довжиною 558 м. З боку річки слід оглянути цікавий інженерний об'єкт - «Густинську гать». Це єдина в Україні насипна дамба, що збереглася до наших днів. Споруда сягала 8 м в ширину і 3 м у висоту, спираючись на 6 дубових мостів. Її насипали як шлях до головних воріт обителі в ті часи, коли вхід був саме з боку річки. Про історію споруди можна прочитати на встановленому поруч стенді.
Перше містечко в нашому нарисі – Ічня. Тут народилися письменник Степан Васильченко (Панасенко; 1878-1932) і скульптор Іван Мартос (1754-1835), автор одеського монумента Дюку де Рішельє та скульптур Мініна і Пожарського в Москві, а також літературознавці, етнографи і історики брати Маслови - Сергій (1880-1957) і Василь (1884-1959). Про всіх них можна дізнатися в краєзнавчому музеї. Окрема експозиція в ньому присвячена відомому художнику Миколі Ге (1831-1894), який з 1876 р. жив на хуторі Іванівському біля Ічні, де й похований. Будинок художника спалили в більшовицьке лихоліття, але пов'язані з ним матеріали частково вціліли.
Центральна частина міста цікава для любителів провінційної архітектури - тут багато старовинних будиночків, деякі з яких доволі імпозантні. Зберіглися й три церкви. Найстаршою вважається Воскресенська (1810 р.) Приблизно в ті ж часи збудована й Преображенська. Але найбільш незвичайним є Миколаївський храм-дзвіниця - залишок великого храму, знесеного в 1930-х. Дзвіниця 70 років слугувала пожежною каланчею.
А ось сільце Жукля в Корюківському районі близько кордону з РФ «ховає» справжній шедевр - храм Покрова (1913 р.). Його стиль визначають як суміш неоруського з українськими елементами. До слова, цей «російський» храм першим на Чернігівщині, 2009 року, перейшов з Московського патріархату до Київського.
Автором проекту вважається член імператорської родини, великий князь Петро Миколайович Романов (1864-1931), який був непоганим архітектором-аматором й другом господаря Жуклі - барона Миколи Комстадіуса (1864-1917). Безпосередній нагляд над будівництвом здійснювали архітектори А. Білогруд та П. Княгинецький. Внутрішнє оздоблення в більшовицькі часи було втрачено. Крім храму, в селі збереглася і будівля школи, зведена Комстадіусом.
Містечко Короп приваблює тим, що тут зберіглося чотири храми і синагога, й також майже недоторканим залишився центр міста. Головною пам'яткою Коропа вважається Іллінська церква-фортеця. Її аналогів в країні немає! Навіть незважаючи на руїнований стан, вона справляє незвичайне враження. Деякі дослідники відносять її найдавнішу частину до XV-XVII ст., вважаючи частиною оборонних споруд. Пізніше над початковим корпусом будівлі була зведена масивна вежа, де знаходилися гармати, і прибудований корпус для складу снарядів. І тільки в середині XVII ст. звели баню, а бійниці переробили в вікна.
Навпроти Іллінської - Вознесенська церква (1764 р.) в стилі козацького бароко. Ще одна церква, Феодосіївська, досі не повернута віруючим - в ній знаходиться краєзнавчий музей. А в Успенській церкві (1894 р.) настоятелем був батько революціонера та винахідника реактивного двигуна Миколи Кибальчича (1853-1891). Останньому в місті присвячений окремий музей.
Наступне містечко, куди ми зазирнемо – давній Любеч, що знаходиться на річковому кордоні з Білоруссю. Тут народився преподобний Антоній - майбутній засновник давньоруського організованого чернецтва і Києво-Печерської лаври. Тут він вирив дві перші печери, в яких і мешкав, тренуючи дух і тіло. Печери знайти нескладно: по центру встановлені покажчики в напрямку всіх пам'яток.
Найцікавіший період розвитку Любеча припадає на період, коли в місті облаштував резиденцію Павло Полуботок - наступник Мазепи. Від нього залишилася будівля кам'яниці – одна з лічених такого типу споруд цивільної архітектури на Лівобережжі. В кінці XVIII ст. Полуботки поріднився з сербами Милорадовичами, які володіли містечком до 1917 року. За радянських часів Любечу сильно не пощастило – було розібрано усі 5 його дерев'яних храмів. Вцілів лише класицистичний Преображенський собор, який будувався як усипальниця Милорадовичів.
Відправимося далі до Міжрічінського природного парку, створеного 2002 року на місці військового полігону. Свого часу звідси в три етапи виселили людей, ліквідувавши до 30 населених пунктів. Вільхові ліси, що ростуть серед болотних драговин, дюни, соснові ліси із заростями оленячого моху, вересові пустки - тутешні ландшафти являють собою ілюстрацію для підручника про природу Східного Полісся. В парку мешкають рисі, лосі, олені, кабани, вовки, бобри тощо, а рівно й безліч птахів, серед яких журавель, орлан і лелека.
В селах, що лишилися на території парку, збереглися старі хати, два дерев'яних храми, будівлі дерев'яних шкіл. Величезний інтерес представляє й музей лісового побуту – по суті, краєзнавчий для цього величезного району Чернігівщини.
Ще один природний парк в нашому нарисі - Мезинський. У нього входять 8 окремих заказників, два місцевих пам'ятника природи - дуб віком 800 років і 150-річна ялинова алея. Напрочуд мальовничим є заплавне озеро Підкова, що входить в список найбільш незвичайних і обов'язкових до відвідування озер в Україні.
1908 року в Мезині було відкрито значну стоянку давньої людини. Найцікавішими виявилися 5 куполоподібних жител, споруджених з кісток мамонта та жердин, й накритих шкурами. Модель такого житла можна побачити в археологічному музеї Академії наук. Будівля Мезинського музею є пам'яткою архітектури ХVIII ст. Крім археологічних знахідок, в ньому представлені і експонати з історії місцевості.
А в місті Мена знаходиться колись єдиний на весь СРСР зоопарк в районному центрі. Засновано його було 1976 року зусиллями місцевих амбітних можновладців. Тільки за перші п'ять років існування зоопарк прийняв майже мільйон відвідувачів. У 1990-х частина тварин довелося продати, але основний «кістяк» видів (зараз їх понад 130) вдалося зберегти. Тепер на 3 га мешкають леви, тигри, бізон, верблюд, ведмідь, кінь Пржевальського, кенгуру, камерунська коза, мавпи, численні птиці й всі види домашніх тварин, наявні на території України. І при цьому нормально розмножуються вже в багатьох поколіннях.
Радимо відвідати й старовинне місто Остер. В першу чергу, воно відоме рештками давньоруського храму – т.зв. Юр'євою божницею 1098 року. Колись храм цей височів в центрі фортеці. Нині він - єдиний зразок архітектурної школи Переяславського князівства, і один з 19 пам'яток архітектури Стародавньої Русі на території України. За 900 років церква майже зруйнувалася в результаті пожеж і зсувів, і більшу її частину розібрали. В 1990-х споруду віддали Київському патріархату. На стінах є цінні фрагменти давньоруських розписів.
Є в Острі і ще одна церква - Воскресенська, нині головна. Вона була зведена в 1845 році. Навколо неї - церковне кладовище. Крім того, Остер ще з царських часів був дачно-курортним місцем для чернігівської і київської еліти. Одним із зразків дачно-садибної архітектури є будинок генерала В. Солонини (1897 р.) З 1919 р. в ньому міститься краєзнавчий музей, де представлено багато речей, які належали роду Солонін - світильник, гобелен і крісло XVII ст., а рівно й інші раритетні експонати, як-от панагія Святої Варвари - пам'ятник ювелірного мистецтва XII ст.
Нарешті, зазирнемо до Сосниці - місця народження Олександра Довженка (1894-1956). Музей в рідному будинку митця відкрився ще 1960 року. У ньому все відтворено так, як описано в «Зачарованій Десні». Поруч встановлено пам'ятник режисерові. Але Сосниця не обмежується тільки пам'яттю про Довженка. Колись значний повітовий центр, місто зберегло цікаві пам'ятки архітектури – в першу чергу, представницьку будівлю жіночої гімназії в стилі модерн. Цікавою є й будівля краєзнавчого музею, що знаходиться в будинку лікаря Щербатова (1870 р.)
Повний текст статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/114117
Павло Ковальов
26.11.2020 — 40 — 18984 — 1
15 культових споруд, які Україна може втратити: церкви, костели, синагоги
Наша сьогоднішня розповідь буде про деякі сакральні споруди, які перебувають на межі повного знищення. На жаль, 30 років по офіційному поверненні релігії в суспільне життя не дали їм нічого, окрім нового ступеню руйнації. Здебільшого, це стосується костелів та синагог, але й деякі православні храми досі стоять в жахливих руїнах. Контракти.uа відібрали 15 історично та мистецьки значущих храмових споруд в Україні, які треба відвідати, поки вони не загинули остаточно. Розглядатимемо їх у алфавітному порядку.
Почнемо та закінчимо ми наш нарис на Сумщині, в тамтешніх прикордонних селах. Отже, першим буде храм в селі Басівка, біля російського кордону, споруджений 1912 року на честь односельців, загиблих у російсько-японській війні 1904-1905 рр. Інтер’єр прикрашений фресками значної мистецької цінності. Троїцький храм є єдиною в Україні пам’яткою, присвяченій полеглим в тій війні. Після закриття в 1930-х в ньому був клуб, а після Другої Світової - склад. Купол та значна частина покрівлі ще цілі, всередині зберігаються й великі фрагменти розписів. В краєзнавчому музеї при школі можна побачити деякі фрагменти оздоблення храму.
Тепер наш шлях лежить аж на Львівщину, до села Білий Камінь, яке колись було містечком. За стильовими ознаками його відносять до більш ранньої доби – десь до межі XVI-XVII ст. Той вигляд, який споруда має зараз, їй надали в 1760-х. Вцілили оздоблені різьбою автентичні дерев’яні двері. У 1982-1996 рр. тут була філія львівського Художнього музею. Після виїзду галереї почалася руйнація пам’ятки.
Поговоримо і про святині юдейської людності. У місті Броди, що також на Галичині, стоїть Велика синагога – центр колись однієї з найбільш впливових єврейських громад Європи, збудована в середині XVIIІ ст. Занепадає вона з початку 1970-х, а дах і склепіння почали руйнуватися 1988-го. Так тривало допоки 2017 року реставратор Володимир Ковальчук, який має єврейське коріння, розчистив споруду. Після цього на руїнах навіть проводили концерти.
Теж на Львівщині, в прикордонному селі Варяж, височіє величний костел Святого Марка. Його збудовано у 1688-93 рр. Всередині зберіглися яскраві барокові розписи. З 1983 р. храм перебуває у стані руїни. Незважаючи на втрату даху, фрески на стінах та рештках склепінь дивом тримаються.
А в селі Вергуни, що на Полтавщині, занепадає велична церква-ротонда Різдва Христового - чи не найбільша такого типу в Україні, до того ж колишня усипальня місцевих поміщиків Базилевських. Архітектором, за припущенням, міг бути М. Львов (1753-1804), фахівець з будівництва такого типу храмів. 1911 року храм був розписаний студентами Петербурзької академії мистецтв. Колись його прикрашали дві дзвіниці. 1936-го церкву ще раз пограбували та пристосували для господарських потреб. Років 20 тому спустошений храм передали в оренду Київському патріархату. Тоді вдалося накрити його куполом, що врятувало від подальших руйнувань. На цьому роботи припинилися.
І знову на Львівщину, де на нас чекає костел Усіх Святих, збудований в 1750-х великим зодчим Бернардом Меретиним (автором собору Св. Юра у Львові, костелів у Городенці, Коломиї, Буську), і розписаний «українським Мікеланджело» - Іоганном Пінзелем (пом. 1761 р.) Саме в годовицькому костелі стояли колись чи не найбільш відомі скульптури Пінзеля, які зараз можна побачити у львівському музеї скульптора - саме вони складають основу колекції. На жаль, руйнування храму дуже значні, хоча поблизу та всередині нього з 2013-го проводяться усілякі заходи на згадку про видатних митців, що тут працювали.
А в Чернігівській області є село Дігтярівка, в якому стоїть Покровська церква – важлива архітектурна та історична пам’ятка. Саме в Дігтярівці 1708 року сталася зустріч Мазепи з Карлом ХІІ. Церква вперше сильно постраждала під час Другої Світової, потім її доруйновували в 1960-х, а 2011-го розпочали реставрацію, яка через суперечки між патріархатами та початок військових дій в 2014-му припинилася, адже храм стоїть близько кордону.
Наступний об’єкт розповіді – Велика синагога у Жовкві. Її почали будувати 1687 року. Сучасний вигляд синагоги – наслідок перебудови та оздоблення після двох реставрацій ХІХ та поч. ХХ сторіччя. Тоді ж розписали молитовний зал. Інтер’єр синагоги цікавий саме рештками розписів та бароковою ліпниною.
Біля Тернополя знаходиться село Ковалівка, на околиці якого занепадає великий за розміром костел Материнства Діви Марії (1864 р.), в якому дивом зберіглися чудові розписи, автор яких невідомий. Фарби досі не втратили яскравості. На жаль, костел є взагалі безхазяйним - він навіть не внесений формально у реєстр пам’яток. Католицької громади у селі нема.
На півдні України, в Одеській області, є велике село Лиманське, що об’єднує зараз дві колишні колонії німецьких поселенців-католиків – Зельц та Кандель. Відповідно, в кожному був свій костел - Успіння Богородиці та Святої Трійці. Костел в Зельці (1901 р.) був найбільшим католицьким собором нашого півдня – більший навіть за ті, що будували у великих містах. Статус та розмір храму обумовлювався тим, що він був молитовним центром шести поселень. Цікавою ознакою костелу були дві високі вежі. Їх знесли ще у 1930-х, коли у костелі облаштували клуб. Щодо храму в Канделі, то його збудовано 1892 року, а згорів 1975-го, «урочисто» підпалений на 30-річчя радянської перемоги.
В с. Сороцькому на Тернопіллі стоїть напрочуд стильний костел Матері Божої Неустанної Помочі, зведений 1907 року в стилі неоготики. Дуже цікавим елементом інтер’єру стали вітражі, які створювали французькі майстри. Головну шкоду костелові нанесла пожежа в середині 1980-х. Незважаючи на велику кількість занедбаних костелів в регіоні, саме сюди часто приїздять на фотосесії в готичному стилі.
Так само на Тернопіллі приваблює ще один костел – Яна Непомуцького в Турильче. Звели його 1871 року. В інтер’єрі досі можемо бачити розп’яття, вівтар, фігури святих. Цей костел чи не найбільше відповідає критерію «краса, яку ще можна врятувати». Тільки нещодавно споруду передали греко-католикам.
І знову – Полтавщина. Тут, на околиці села Федорівка, з 1828 року стоїть церква Благовіщення в стилі класицизму. Храм закрили та пограбували в 1930-х, потім він пережив відродження з 1942 по 1963 роки, потім недовго побув складом, постраждав від пожежі, був формально узятий на облік державою, але до цього часу так і не відреставрований.
Завершуємо нашу віртуальну подорож у с. Юнаківка на кордоні з РФ – це знов Сумська область. В 12 км від Басівки, де ми починали цей нарис, знаходиться село Юнаківка. Храм звели в період 1793-1806 рр. за проектом Олександра Палицина (1748-1816) – літератора, перекладача, архітектора, керівника гуртку митців та краєзнавців Слобожанщини. Гігантський храм закрили в 1960-х. 2004-го почали реставрацію, яка невдовзі припинилася. Всередині храму є сліди розписів та чудова ліпнина.
Звичайно ж, цей нарис не висвітлює навіть двадцятої частини мартирологу закинутих або напівзакинутих культових споруд України. З тих, що варті уваги, можна назвати, наприклад, костели у Великих Межиріччях, Межирові, Підгайцях, Старому Вишнівці, Язлівці, синагоги в Гусятині, Дубно, Луцьку та тих самих Підгайцях, православний храм у Мойсівці Черкаської області тощо. І це – тільки деякі з об’єктів, які зберігають «тінь тіні» колишньої величі. Ще більше перебуває у геть понівеченому стані.
Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/150008
30.09.2020 — 39 — 27984 — 1