15 культових споруд, які Україна може втратити: церкви, костели, синагоги
Наша сьогоднішня розповідь буде про деякі сакральні споруди, які перебувають на межі повного знищення. На жаль, 30 років по офіційному поверненні релігії в суспільне життя не дали їм нічого, окрім нового ступеню руйнації. Здебільшого, це стосується костелів та синагог, але й деякі православні храми досі стоять в жахливих руїнах. Контракти.uа відібрали 15 історично та мистецьки значущих храмових споруд в Україні, які треба відвідати, поки вони не загинули остаточно. Розглядатимемо їх у алфавітному порядку.
Почнемо та закінчимо ми наш нарис на Сумщині, в тамтешніх прикордонних селах. Отже, першим буде храм в селі Басівка, біля російського кордону, споруджений 1912 року на честь односельців, загиблих у російсько-японській війні 1904-1905 рр. Інтер’єр прикрашений фресками значної мистецької цінності. Троїцький храм є єдиною в Україні пам’яткою, присвяченій полеглим в тій війні. Після закриття в 1930-х в ньому був клуб, а після Другої Світової - склад. Купол та значна частина покрівлі ще цілі, всередині зберігаються й великі фрагменти розписів. В краєзнавчому музеї при школі можна побачити деякі фрагменти оздоблення храму.
Тепер наш шлях лежить аж на Львівщину, до села Білий Камінь, яке колись було містечком. За стильовими ознаками його відносять до більш ранньої доби – десь до межі XVI-XVII ст. Той вигляд, який споруда має зараз, їй надали в 1760-х. Вцілили оздоблені різьбою автентичні дерев’яні двері. У 1982-1996 рр. тут була філія львівського Художнього музею. Після виїзду галереї почалася руйнація пам’ятки.
Поговоримо і про святині юдейської людності. У місті Броди, що також на Галичині, стоїть Велика синагога – центр колись однієї з найбільш впливових єврейських громад Європи, збудована в середині XVIIІ ст. Занепадає вона з початку 1970-х, а дах і склепіння почали руйнуватися 1988-го. Так тривало допоки 2017 року реставратор Володимир Ковальчук, який має єврейське коріння, розчистив споруду. Після цього на руїнах навіть проводили концерти.
Теж на Львівщині, в прикордонному селі Варяж, височіє величний костел Святого Марка. Його збудовано у 1688-93 рр. Всередині зберіглися яскраві барокові розписи. З 1983 р. храм перебуває у стані руїни. Незважаючи на втрату даху, фрески на стінах та рештках склепінь дивом тримаються.
А в селі Вергуни, що на Полтавщині, занепадає велична церква-ротонда Різдва Христового - чи не найбільша такого типу в Україні, до того ж колишня усипальня місцевих поміщиків Базилевських. Архітектором, за припущенням, міг бути М. Львов (1753-1804), фахівець з будівництва такого типу храмів. 1911 року храм був розписаний студентами Петербурзької академії мистецтв. Колись його прикрашали дві дзвіниці. 1936-го церкву ще раз пограбували та пристосували для господарських потреб. Років 20 тому спустошений храм передали в оренду Київському патріархату. Тоді вдалося накрити його куполом, що врятувало від подальших руйнувань. На цьому роботи припинилися.
І знову на Львівщину, де на нас чекає костел Усіх Святих, збудований в 1750-х великим зодчим Бернардом Меретиним (автором собору Св. Юра у Львові, костелів у Городенці, Коломиї, Буську), і розписаний «українським Мікеланджело» - Іоганном Пінзелем (пом. 1761 р.) Саме в годовицькому костелі стояли колись чи не найбільш відомі скульптури Пінзеля, які зараз можна побачити у львівському музеї скульптора - саме вони складають основу колекції. На жаль, руйнування храму дуже значні, хоча поблизу та всередині нього з 2013-го проводяться усілякі заходи на згадку про видатних митців, що тут працювали.
А в Чернігівській області є село Дігтярівка, в якому стоїть Покровська церква – важлива архітектурна та історична пам’ятка. Саме в Дігтярівці 1708 року сталася зустріч Мазепи з Карлом ХІІ. Церква вперше сильно постраждала під час Другої Світової, потім її доруйновували в 1960-х, а 2011-го розпочали реставрацію, яка через суперечки між патріархатами та початок військових дій в 2014-му припинилася, адже храм стоїть близько кордону.
Наступний об’єкт розповіді – Велика синагога у Жовкві. Її почали будувати 1687 року. Сучасний вигляд синагоги – наслідок перебудови та оздоблення після двох реставрацій ХІХ та поч. ХХ сторіччя. Тоді ж розписали молитовний зал. Інтер’єр синагоги цікавий саме рештками розписів та бароковою ліпниною.
Біля Тернополя знаходиться село Ковалівка, на околиці якого занепадає великий за розміром костел Материнства Діви Марії (1864 р.), в якому дивом зберіглися чудові розписи, автор яких невідомий. Фарби досі не втратили яскравості. На жаль, костел є взагалі безхазяйним - він навіть не внесений формально у реєстр пам’яток. Католицької громади у селі нема.
На півдні України, в Одеській області, є велике село Лиманське, що об’єднує зараз дві колишні колонії німецьких поселенців-католиків – Зельц та Кандель. Відповідно, в кожному був свій костел - Успіння Богородиці та Святої Трійці. Костел в Зельці (1901 р.) був найбільшим католицьким собором нашого півдня – більший навіть за ті, що будували у великих містах. Статус та розмір храму обумовлювався тим, що він був молитовним центром шести поселень. Цікавою ознакою костелу були дві високі вежі. Їх знесли ще у 1930-х, коли у костелі облаштували клуб. Щодо храму в Канделі, то його збудовано 1892 року, а згорів 1975-го, «урочисто» підпалений на 30-річчя радянської перемоги.
В с. Сороцькому на Тернопіллі стоїть напрочуд стильний костел Матері Божої Неустанної Помочі, зведений 1907 року в стилі неоготики. Дуже цікавим елементом інтер’єру стали вітражі, які створювали французькі майстри. Головну шкоду костелові нанесла пожежа в середині 1980-х. Незважаючи на велику кількість занедбаних костелів в регіоні, саме сюди часто приїздять на фотосесії в готичному стилі.
Так само на Тернопіллі приваблює ще один костел – Яна Непомуцького в Турильче. Звели його 1871 року. В інтер’єрі досі можемо бачити розп’яття, вівтар, фігури святих. Цей костел чи не найбільше відповідає критерію «краса, яку ще можна врятувати». Тільки нещодавно споруду передали греко-католикам.
І знову – Полтавщина. Тут, на околиці села Федорівка, з 1828 року стоїть церква Благовіщення в стилі класицизму. Храм закрили та пограбували в 1930-х, потім він пережив відродження з 1942 по 1963 роки, потім недовго побув складом, постраждав від пожежі, був формально узятий на облік державою, але до цього часу так і не відреставрований.
Завершуємо нашу віртуальну подорож у с. Юнаківка на кордоні з РФ – це знов Сумська область. В 12 км від Басівки, де ми починали цей нарис, знаходиться село Юнаківка. Храм звели в період 1793-1806 рр. за проектом Олександра Палицина (1748-1816) – літератора, перекладача, архітектора, керівника гуртку митців та краєзнавців Слобожанщини. Гігантський храм закрили в 1960-х. 2004-го почали реставрацію, яка невдовзі припинилася. Всередині храму є сліди розписів та чудова ліпнина.
Звичайно ж, цей нарис не висвітлює навіть двадцятої частини мартирологу закинутих або напівзакинутих культових споруд України. З тих, що варті уваги, можна назвати, наприклад, костели у Великих Межиріччях, Межирові, Підгайцях, Старому Вишнівці, Язлівці, синагоги в Гусятині, Дубно, Луцьку та тих самих Підгайцях, православний храм у Мойсівці Черкаської області тощо. І це – тільки деякі з об’єктів, які зберігають «тінь тіні» колишньої величі. Ще більше перебуває у геть понівеченому стані.
Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/150008
30.09.2020 — 39 — 27984 — 1
Івано-Франківська область: 7 цікавих місць для відвідин
Івано-Франківську область не можна вважати обділеною увагою туристів – адже саме ця земля є правдивою Гуцульщиною з усією її екзотикою, й популярним туристичним напрямком, особливо взимку, коли Буковель, Ворохта та Яремча перебирають на себе літні «повноваження» Одеси та морського узбережжя. Популярністю у гостей користуються також Галич, Коломия та Рогатин. Але ми в цьому фотонарисі та в статті, на основі якої його створено, пропонуємо вам дізнатися про інші цікаві об’єкти Прикарпаття.
Першою атракцією області, з якою ми хочемо вас познайомити, є Ангелівська домна, яка стоїть в урочищі між селами Ясень та Гриньків. Побудували цю піч для лиття чавуну 1810 року на замовлення львівського греко-католицького митрополита Антіна Ангеловича (1756-1814). Власне, на його честь і названа місцевість. На жаль, митрополит невдовзі помер, і вже 1818-го виробництво припинилося, бо виявилося доволі вартозатраним.
Висота домни - 16 м, товщина стін сягає понад 3 м. Отвори в верхній та нижні частині слугували для нагнітання повітря за допомогою міхів, які приводило в дію водяне колесо. Воду підводили з річки по каналу, який також зберігся. Руду подавали по спеціально спорудженій доріжці, що стояла на риштованнях, засипаючи через верхній отвір. Понад 100 років піч та будівлі робітничого поселення навколо неї поступово руйнувалися, а остаточно всі споруди, окрім, власне, домни, знищила російська артилерія 1916 року. Тільки піч і залишилась сумною одиначкою стояти посеред урочища. Плани облаштувати тут промисловий музей і досі не реалізовані.
В колишньому містечку Більшівці поблизу Галича стоїть розкішний бароковий монастир Кармелітського ордену, збудований у 1718-28 рр. Головний фасад костелу, освяченого на честь Благовіщення, скопійовано з італійських взірців. Велику цінність має збережений фресковий живопис. Ще одна цікава пам'ятка Більшівців – садиба Кшечуновичів, останніх господарів містечка до 1939 року. Садиба фактично зведена наново в 1920-х роках після руйнувань Першої Світової. Навколо неї – парк, а в центрі зберіглася певна кількість будівель, зведених Кшечуновичами в період 1910-30-х років.
Напрочуд цікавим містечком є і Городенка, яка знаходиться у східній, низинній, частині Франківщини - на т.зв. Покутті. В середині XVIII ст. вона стала однією з улюблених резиденцій екстравагантного Миколая Базиля (Василя) Потоцького (1707-1782), більше відомого як фундатора Почаївського монастиря та господаря Бучача. Він у 1745-54 рр. фундував тут костел Зачаття Діви Марії, запросивши до архітектурних та скульптурних робіт двох великих майстрів – Бернарда Меретина та Іоганна Пінзеля.
Пінзель, один з найбільш таємничих скульпторів барокової доби, саме у городенківському костелі отримав можливість максимально показати свій геній, створивши 33 скульптури, з яких 18 – для головного вівтаря. Вони стали найбільшими за розмірами творами майстра – їх висота сягала понад 3 метри. Його ж роботою вважаються й фігури грайливих янголят-путті, які також прикрашали вівтар. Практично усі вони достояли до середини 1980-х, коли їх наказав порубати на дрова завгосп ПТУ, яке містилося в комплексі колишнього монастиря. Однак частину розрубаних скульптур вдалось врятувати відомому музейнику Борису Возницькому – й саме вони зараз є основою колекції музею Пінзеля у Львові. В Городенці ж й досі стоїть, єдина з Пінзелевих статуй на Франківщині, Діва Марія на своєму первісному місці – колонні біля храму. В костелі вціліли й рештки стінопису.
Є в Городенці і інший храм – греко-католицький, на честь Успіння Марії. Його Потоцький спорудив 1763 року на спокуту гріха вбивства такої собі Бондарівни – непокірної йому красуні з сусіднього села Чернятин. Окрім того, в Городенці є вірменський костел (1706 р.), і синагога, в який зараз знаходиться спортзал. Й, мабуть, найневідоміша пам’ятка Городенки - це триарковий міст над струмком Ямгорів, зведений також Потоцьким. Він - другий за віком в Україні (найдавніший – в Кам'янці-Подільському).
Перемістимось тепер до села Манява. Воно відоме одразу декількома цікавинками. Перш за усе, це монастирський комплекс, закладений 1611 року як оборонний скит. Монастир доволі швидко «набрав вагу», отримав автономію в управлінні та підпорядкував собі понад 500 інших монастирів Західної України. 1785 року скит був закритий австрійським урядом. Відновлено монастир було тільки 1998 року. На той час зі старого ансамблю залишалася тільки надбрамна вежа-дзвіниця, яка зараз і є найстарішою частиною комплексу. Монастир належить ПЦУ, виглядає дуже охайно та ошатно.
За 380 м від Манявського скиту лежить т.зв. Блаженний камінь – колишнє язичницьке святилище, і, як водиться, «місце сили» до нашого часу. З каменю тече вода, властивості якої прирівнюються до святої води у відомому місці паломництва у Франції – в Лурді. Ще однією цікавинкою Маняви є водоспади, найбільш відомий з яких, власне, Манявський (висота 17 м). Окрім нього, існують ще Мар'янчині водоспади на річці Кобила. До водоспадів від села йде довга, з декількома невеличкими переправами по каміннях, напрочуд живописна дорога.
За 14 км від Маняви, в селі Старуня, діє грязьовий вулкан. Його унікальність є визнаною в усьому світі, але не за фактом існування (такі є і в інших країнах), а за речовинами та мінералами, якими він вибухає. Вперше вулкан проявився 1977 року після землетрусу у Румунії. Відтоді він постійно вивергає з 8 невеликих кратерів газ, воду, глинисту пульпу, а іноді нафту. До слова, деякі плоди виверження вулкану мають лікувальні властивості.
Старуня також є палеонтологічним заказниом. Колись тут було солене озерце, що під шаром розсолу приховувало трясовину з окисленої нафти й озокериту. Мамонти та волохаті носороги потрапляли в це болото та гинули. Їхні забальзамовані рештки і почали знаходити тут з початку ХХ ст. Зараз рештки двох найвідоміших тварин – самиць мамонта та носорога – можна побачити в природознавчому музеї Львова.
Наостанок поговоримо про два цікавих храми. Михайлівська церква в селі Чесники стоїть на околиці села, на пагорбі, де колись було язичницьке святилище: археологи вважають, що кам’яна платформа, на якій розташовано храм, є платформою цього капища. Архаїчні обриси церкви безумовно говорять про її оборонне призначення та побудову у ХІІ-ХІІІ сторіччях. На жаль, всередині все заставлено напівзотлілими риштуваннями від припиненої реставрації ще початку 1990-х. Біля церкви є невеличкий цвинтар, головним пам’ятником якого є вартісний монумент епохи класицизму – надгробок господарів села, магнатів Хржановських, померлих за тамємничих обставин протягом 1826 року.
А церкву Св. Василя в селі Черче побудували 1733 року. Хоча є припущення, що вона є старшою цієї дати, та була перенесена з якогось іншого місця. В радянські часи їй дуже пощастило – тут зробили музей побуту, тому навіть реставрували. Архітектура храму нетипова для регіону, бо відноситься до бойківського стилю. Можливо, це обумовлено тим, що працювали на будівництві саме бойки, які і поставили доволі неблизько від рідних земель такий храм. Іконостас також автентичний - XVIII ст., з дещо зміненим порядком розташування ікон та відсутністю традиційного розп’яття зверху.
З повним текстом статті можна ознайомитись тут: http://kontrakty.ua/article/145985
26.08.2020 — 26 — 22546