«Дівчата зрізають коси»: жінки, які пішли на війну
У Києві презентують книгу «Дівчата зрізають коси» – це спогади жінок-військових, які стали на захист України від російської військової агресії на Донбасі. Кожна з них пішла на фронт, бо відчула, що має боронити рідну землю. Для багатьох найстрашнішим елементом війни виявились не обстріли чи відсутність комфортних умов, а втрата бойових побратимів, яких не змогли врятувати. Усі історії, що увійшли до книги, були записані воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною з листопада 2017-го до липня 2018 року.
Марина «Ксена» Валицька, «Правий сектор», 54-а окрема механізована бригада, 46-й окремий батальйон «Донбас-Україна»: «У грудні 2016 року, коли була битва за «ліс» – лісосмугу на Світлодарській дузі, яка була під контролем бойовиків. У нас було найбільше загиблих і поранених. Звісно, той день ніколи не забудеться. Я тоді втратила п’ятьох побратимів. Тоді я була на командному пункті батальйону, задіяна як помічник замполіта... Я почула, що в нас є загиблий. Першим убили нашого командира – «Шайтана». Але потім я не знала, на якій стадії зараз бій. Повідомляли час від часу: той поранений, той зник безвісти, той убитий».
Юлія «Вега» Філіпович, «Правий сектор» / Українська добровольча армія: «Стріляти було неважко. Страху теж не було. Я не уявляла в цей момент ворога, не було перед очима живих людей. Навпаки, в уяві зринали ті, хто залишився за спиною, ці сотні скалічених життів. Я бачила ці домівки в Широкиному, розбиті, покинуті, з дитячими речами. І мене це мотивувало – хотілося захистити їх. Жалю якогось до ворога не було абсолютно. На війні жалість до ворога – це слабкість. Необхідність захищати українців була для мене вище від усіх інших емоцій».
Яна Червона, 46-й окремий штурмовий батальйон «Донбас-Україна» (раніше – 54-а ОМБр): «Особливо страшно було почути вперше: «В нас 200-й». Саме я приймала цей сигнал. Потім друге повідомлення: «В нас 200-й». Ми не знали навіть, хто саме загинув, група тоді розбилася і хлопці втратили одне одного з виду. Потім іще одне таке повідомлення. І я сиділа й не знала, кого вже немає в живих, а хто повернувся в бліндаж... Далі повідомлення в ефірі стали уривчастими, з криками, і взагалі неможливо було зрозуміти, що там відбувається».
Маргарита «Дика» Таірян-Тимченко, 46-й окремий батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна»: «Страх? Я намагаюсь абстрагуватися від суто біологічних проявів, інстинкту самозбереження зокрема. Переломлюю себе. І у найважчі моменти думаю про тих, хто залишився в мене за спиною. Я усвідомлюю, що навіть якщо від мене колись усі відвернуться, поряд усе одно залишаться найрідніші мені люди. Всі вони – українці, і їхню землю я не зраджу».
Ольга «Холєра» Нікішина, 16-й мотопіхотний батальйон 58-ї окремої механізованої бригади: «Найстрашніші обстріли – це коли по рації викликають медиків. Незалежно від того, з чого, скільки часу стріляють. Найстрашніше тут – готувати довідку-доповідь на загиблого бійця... Що робити, як батькам про це сказати? Була людина, півгодини тому її бачила, а тепер її немає. Чи пережила я смерть хлопців? Таке не переживеш. Кажуть, час лікує. Він не лікує. Сняться інколи хлопці, приходять уві сні, розповідають щось… Ми не повинні їх забувати. Ні мертвих, ні живих. Вони виконують таку роботу! Не для себе, не для своєї сім’ї».
Юлія «Білка» Матвієнко, снайпер: «Для мене головне, коли хлопці живі й цілі, головне – вчасно прикрити, вистрелити першою, поки не вистрілили «вони». Поки вони нас не чіпають і не чіпають наших хлопців, я ніколи не стріляю. Я часто бачу ціль і можу відпустити її, можу стежити за нею і не чіпати, якщо від цього не постраждають мої хлопці... Але якщо мої хлопці десь у біді, я можу порушити всі правила і працювати, поки вони не опиняться у безпеці. Хлопці зобов’язані повернутися цілими, живими до своїх рідних».
Вікторія «Дика» Дворецька, батальйон «Айдар»: «Страшний період. Ексгумації постійні. Якось на ексгумації я отруїлась трупним оцим... як воно називається… Нам доводилось відкопувати наших хлопців, убитих у ході важкого бою 5 вересня. Треба було все проконтролювати. Хапонула якось, погано було дуже. Потім уже в мене була спеціальна маска. І загиблі були постійно. Майже кожен день. Приїжджаєш з моргу о другій ночі, тільки ляжеш – тебе будять. О третій, ще роззутися не встигла, дзвонять: «Там лежить тіло, треба забирати». І їдеш знову. Були ще люди, які займалися загиблими, але їх було так багато… Важко морально було. Довго трималась, а коли вже демобілізувалася, воно почало «відтавати». Я пам’ятала всіх загиблих, які пройшли через мої руки. Поіменно. І всі причини смерті, розтини».
Ольга Бенда, 72-а окрема механізована бригада імені Чорних запорожців: «А потім мене поранили. Це була шоста ранку, «прихід». Прийшовся він на сусідню кімнату. Мене викинуло вибуховою хвилею з ліжка, воно саме підстрибнуло аж до стелі, впало і загородило вихід із кімнати. Після першого вибуху я просто залишилася лежати на підлозі... І думаю: «Мабуть, це все. За першим разом прокинулась, а другий – куди вже…»... Потім я почула голос побратима... Він спитав мене, де болить, я відповіла, що болить нога. І втратила свідомість... Що її ампутували, я дізналась уже в Покровську, у шпиталі. Я попросила поправити ногу, а мені сказали: «Яку ногу? В тебе її вже немає».
Ольга Сімонова, 24-а окрема механізована бригада імені Данила Галицького: «Мій перший обстріл був у 2015-му в Луганському. Ми тоді тільки заїхали, не встигли речі розвантажити, як почали стріляти, і нам кричать: «Ховайтеся!». Ще не знаєш, куди бігти, біжиш за всіма… Тоді я ще не розуміла, що відбувається, але втямила, що таке «приліт». Страшно було, коли нас якось у Пісках фосфорними мінами крили. Вони землю пропалюють на метр углиб, здається. Від таких нікуди не сховаєшся… Ти просто стоїш і розумієш, що це все. Що ти нікуди не втечеш і зробити вже нічого не можеш».
Людмила «Строітєль» Калініна, 46-й штурмовий батальйон «Донбас-ЗСУ»: «Якось було завдання проїхати в аеропорт... Поворот на аеропорт ми благополучно проскочили, майже заїхали в Донецьк, як діти зраділи, навіть фотографуватися почали. Заїжджаємо за поворот, а там – величезний блокпост. Стоять якісь чоловіки. Наш побратим тягне руку – вітатися. А я дивлюсь, а там – прапор… «Сєпари»! Ми розвертатись, тікати… А ми їхали трьома машинами, то перші дві розвернулись, а третя перекрила нам дорогу. Відкрили вогонь армійці… Треш повний почався… Ми розвернулись і поїхали в бік наших. А третя машина стоїть. Виходить наш побратим і хоче запаску діставати, бо йому колесо пробили»...
лена Білозерська, ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія: «Чи складно було перший раз стріляти? Ні, не було складно. Ти бачиш силует. І розумієш, що коли прогавиш свій час і не встрелиш, то він встрелить тебе або твоїх побратимів. Все. І якщо ти не зробив свою роботу, яку треба було зробити, – за це має бути соромно. Після першого встреленого, коли я вранці відбула зміну і йшла відпочивати, по дорозі мене вітали ледь не всі, кого зустрічала. Хоча я нікому не казала. Ми ж майже ніколи не знаємо, влучили ми чи ні. Він падає, але ти не бачиш на великій відстані, вбив ти його, поранив, чи в нього супер-реакція і він дуже швидко сховався».
Катерина Луцик, 81-а десантно-штурмова бригада: «Коли надаєш допомогу на позиції, робиш масаж серця і розумієш, що вже 20 хвилин пройшло, що це вже смерть і нічого зробити не можна... І найстрашніше тоді для мене – обернутися, знаючи, що за моєю спиною хлопці стоять, які з ним служили, його командири, і вони стоять і чекають моїх слів. Це найважче – обернутись і сказати: вибачте, але він помер. Я почуваюся... як на страшному суді, коли виносять страшний вирок… Страшно, але це доводилось говорити саме мені».
Галина «Перлинка» Клемпоуз, 54-а ОМБр, 46-й батальйон «Донбас-Україна»: «... я вирішила, що настав час допомагати там своєю присутністю. Смерть «Міфа» відіграла в цьому велику роль. Він був цвітом нації, а я не хотіла бути сміттям, хотіла бути як він. Так я опинилася в 1-у батальйоні 54-ї бригади... Є багато гідних, умотивованих жінок, які справді прагнуть служити і захищати Батьківщину. Такі зараз поряд зі мною воюють – сильні, вольові, мужні. Кожна має чітко усвідомлювати, що вона йде воювати, захищати країну, і бути готовою до того, що різні випробування можуть упасти на її плечі. А не йти для того, аби знайти чоловіка, вийти заміж, завагітніти й піти в декрет».
Юлія «Тайра» Паєвська, волонтер-парамедик: «Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде – буде гірше... Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав».
Ірина «Лінза» Цвіла, батальйон «Січ» / полк поліції спеціального призначення «Київ»: «... бувають випадки, від яких душа починає кричати. Фото є, а його вже нема. Ти сидиш із ним, чистиш картоплю і розмовляєш про те й про се, смієшся і співаєш повстанських пісень. А за деякий час дізнаєшся, що то був останній раз, коли ви бачились, і тепер ти його бачиш на фото в труні».
Анастасія «Фенікс» Цебринська, батальйон «Золоті ворота»: «Раз приїхала на блокпост на зміну. І тут починається сильний мінометний обстріл. «І от куди бігти?» – думаю. Мені сто метрів бігти, щоб заховатися до якогось бліндажа. Присіла біля машини і сиджу. І подумки прошу: «Господи, спаси і сохрани! Нехай воно нас усе облетить». Тоді дуже було страшно. Я дуже переживала. Згодом, здавалося, звикла. Але потім, коли вже приїхала в Київ, був один випадок. Навіть не знаю, скільки часу пройшло. Я йшла вулицею – і зненацька почула, як летить літак. Я спершу не зрозуміла, що це таке, звук якимось різким здався – і я якось на автоматі схопилася і присіла».
лія «Валькірія» Толопа, батальйон «Айдар» / батальйон «Донбас-Україна»/ 58-а окрема механізована бригада: «З жорстких моментів – підрив у Жовтому. Наша машина тоді підірвалась на фугасі. Тоді в нас стояло завдання утримати висоту. Нас було осіб 60–100. Командир узяв мене і ще двох бійців – ми мали тримати оборону перехрестя. Сіли в машину… і буквально хвилин через 15 я просто лежу з розплющеними очима й не розумію, що взагалі сталося. Ми наїхали на фугас – і стався вибух. Командира і водія просто розірвало на шматки, бо вибух припав на передню частину машини. Мене викинуло, і я дивом залишилася жива. Обійшлося лиш контузією і переломами ребер. Це найстрашніше, що сталося саме зі мною за час війни. Це було 12 липня 2014 року».
Ірина «Марго» Гаркавенко, українська добровольча армія, «Правий сектор», 2014-2015 рр.: «У Пісках була церква, і під нею – ніби підвальчик, така кімната. Однієї ночі я там спала, хлопці стояли на варті. Все було тихо і спокійно, по рації передавали, що периметр чистий. Ми заснули. І раптом я відчула, як здригається церква. Це був просто шалений арт-обстріл. Я думала, що вороги вже наступають і десь близько, що це вже кінець. Хлопці почали швидко збиратися, хапають боєкомплекти, одягаються. Я теж одягаю каску, бронежилет, збираюся. А вони мені: «Ні, ти тут сидиш». Дали мені «муху» і пару гранат. Світла немає. «Сиди тут». От у той момент мені дуже страшно було. Але ми тоді відстрілялись, і втрат у нас не було».
Діана «Дана» Виноградова, «Правий сектор»: «Відчуття, що ти живий, настільки гостре… Як у моменти, коли ти усвідомлюєш, що зараз загинеш. Таких випадків було багато – що от нам усім гайки... І в ці моменти це відчуття – коли ти бачиш, яке неймовірно гарне сонце, коли просто прекрасне небо, причому в будь-яку погоду, коли тобі подобаються мурахи на землі, коли тобі просто все подобається, тому що це світ, з яким ти, по суті, вже прощаєшся, і він стає таким чудовим, таким кайфовим, таким яскравим… Ти живеш кожну хвилину як останню і намагаєшся робити все, що хочеш робити. Відкидаєш убік свої комплекси, проблеми. Нічого не відкладаєш на потім, на завтра. Бо завтра може не настати».
Валерія «Лєра» Бурлакова, окрема добровольча чота «Карпатська Січ» / 93-я і 54-а окремі механізовані бригади / 46-й штурмовий батальйон «Донбас-Україна»: «Я служила разом зі своїм нареченим, його позивний був «Морячок»... Вони з двома побратимами вийшли на завдання, і спрацювала, здається, міна МОН-50. Хлопці потім казали, що це була міна на дистанційному управлінні. А можливо, «сєпари» щось переставили просто… Один з хлопців тоді був тяжко поранений, а мій «Морячок» загинув... Після його смерті в мене просто… не стало якихось емоцій. Вже навіть загибель друзів не викликає сильних емоцій».
Оксана Якубова, 30-а і 54-а окремі механізовані бригади: «Якось був випадок. Хлопці дзвонять, розповідають, що один боєць, позивний «Зима», чудить. Я поїхала його сварити. Скочила в машину – без броніка, без нічого, так і поїхала. Чи ми фарами десь засвітили, чи що – не знаю. Але по автівці почали стріляти. Вискочила з машини, впала на асфальт… А далі що? Вже хотіла вставати, і тут раптом хтось на мене падає, притискає до землі ще дужче і на вухо: «Лежи, дурна, зараз четверта міна ляже, і побіжимо». І мені на голову одягають каску. Виявилося, це той самий «Зима», якого я їхала сварити, побачив, що сталося, прибіг мене рятувати і накрив собою, бо він був у бронежилеті. І саме він одягнув на мене свою каску. Ми перебігли в бліндаж, але, звісно, язик не повернувся його сварити вже. Згодом він був поранений – хлопця рятував».
Тетяна «Танчік» Дундук-Кучерява, гуманітарний проект ЗСУ «Евакуація-200»: «Морально дуже важко було забирати наших військових. Дуже запам’яталося, як ми в Щасті забирали військового, який загинув на Світлодарській дузі 18 грудня 2016 року. Коли ми розкрили тіло, поряд стояв хлопець, який навчався разом із загиблим. Його очей у цей момент я не забуду ніколи. Він такий бадьорий був весь час, а коли побачив мертвого побратима – відійшов, і сльози в нього текли, хоча він намагався їх приховати. Оце найгірше і найскладніше. Бо не так важко працювати з тілом або навіть із рештками, як дивитися в очі рідним або друзям померлого. Це невимовно складно».
Галина Євко, 13-й батальйон, 58-а окрема механізована бригада ЗСУ: «Як на мене, коли йдеш воювати, дуже важливо вірити у свого командира, довіряти його рішенням, наказам, бути впевненим у ньому. Тоді все буде добре. Якщо не віриш, краще змінити підрозділ. Наш батальйон – як сім’я: ми знаємо все одне про одного – хто що вміє, хто що може і чого не може. Важливо, що завжди хтось із побратимів поряд – і на посту, й під час бою. Ти віриш їм, знаєш, що вони не розгубляться, раптом що – не кинуть тебе напризволяще».
Андріана Сусак, батальйон «Айдар»: «Був і один випадок, про який мені дуже боляче згадувати. Тоді теж на нас вийшли щодо обміну полоненими, почали вимагати грошей на лікування хлопців, які були в полоні. Я знайшла гроші, частину в комбата, свої всі, які мала, віддала. Приїхала до нас на Луганщину мама одного з полонених... Ми прийшли з нею разом і чекали... О першій годині ночі ми зрозуміли, що нікого не буде, нас обдурили… Мама того хлопця вийшла на міст і чекає, каже, що нікуди не повернеться без сина. Вже згодом з’ясувалося, що на той час його вже не було серед живих, це були шахраї. І мама ця говорила мені потім: «Як так? Ти ж сказала мені, що він живий, а він уже рік як на кладовищі». Що я їй могла відповісти? Я б усе віддала, щоб він був живий».
Українські захисники цієї осені атакували понад 50 об'єктів паливної та військово-промислової інфраструктури Росії. З'явилися знімки наслідків таких ударів.
Про це пише РБК-Україна з посиланням на "Радіо Свобода".Про це повідомляють Контракти.UA.
Як пише видання, такої великої кількості успішних ударів за сезон в українських захисників ще не було.
"Радіо Свобода" за допомогою супутникових зображень створила карту уражених стратегічних об'єктів Росії. На ній позначено військові об'єкти, нафтопереробні та газопереробні заводи, нафтові бази та термінали.
Зокрема, українським воїнам вдалося уразити:
"Саранський механічний завод"
"Саранський механічний завод" - одне з підприємств корпорації "Ростех", яка є ключовим виробником зброї та боєприпасів для окупантів.
Атака на завод відбулася в ніч на 22 жовтня. Супутникові знімки свідчать про те, що було пошкоджено дах однієї з будівель заводу.
Нафтовий термінал у Туапсе
Порт у Туапсе - один із найважливіших для Росії в Чорному морі. За даними Інституту Чорноморських стратегічних досліджень, Росія перевозить через нього техніку, боєприпаси, паливо і не тільки.
У ніч на 1 листопада українські захисники вдарили по нафтовому терміналу в Туапсе.
На супутникових знімках можна помітити, що був "приліт" по нафтовому трубопроводу. Також було пошкоджено один із танкерів, який стояв у порту в момент атаки українських воїнів.
Морський нафтовий термінал у Феодосії
Морський нафтовий термінал у Феодосії - найбільший у Криму за обсягами перевалки нафтопродуктів.
Тільки восени українські захисники тричі били по морському нафтовому терміналу у Феодосії в тимчасово окупованому Криму.
Згідно із супутниковими знімками, було знищено та пошкоджено 13 резервуарів із паливом.
Будівлі "Транснафти" і "Лукойлу"
Наприкінці вересня українські воїни завдавали ударів по п'яти нафтогазових об'єктах, які розташовані на правому березі річки Волга.
Журналісти стверджують, що на супутникових знімках помітні ушкодження на території "Зензеватки", проміжної нафтоперекачувальної станції держкомпанії "Транснефть" і Коробківського газопереробного заводу компанії "Лукойл", Ці об'єкти розташовані за 60 кілометрів один від одного.
Саратовський НПЗ
Також українські захисники восени сім разів атакували Саратовський нафтопереробний завод, який є одним із найбільших у Росії.
На супутникових знімках, які було зроблено 16 листопада, через два дні після удару, можна помітити пошкодження щонайменше однієї цистерни для зберігання нафтопродуктів і руйнування технологічного трубопроводу.
До слова, раніше стало відомо, що українські воїни з Головного управління розвідки Міноборони України знищили МіГ-29 на території тимчасово окупованого Криму.
04.12.2025 — 12 — 351
Будівля ФСБ у Чечні згоріла після атаки невідомих дронів: що відомо.
В Чечні в ніч на 2 грудня зафіксовано чергову масовану атаку безпілотників по військових та силових об’єктах.
Як пише РБК-Україна, про це повідомляє опозиційний ресурс NIYSO, посилаючись на місцевих жителів та отримані фото й відеоматеріали. Про це повідомляють Контракти.UA.
Місцеві мешканці зазначають, що вибухи в ніч на 2 грудня були надзвичайно потужними, а ніч видалася "наповненою подіями".
Так, повідомляється про удари у Гуьмсі (Гудермесі) та Тlехьа-Марті в Ачхой‑Мартановському районі.
Зокрема, у Тlехьа-Марті удар був спрямований по будівлі Управління ФСБ, яка розташована безпосередньо поруч із будівлею ОМВС (РОВД).
На фото, які активно поширюють у соцмережах, видно серйозні руйнування приміщення. Співробітникам спецслужби, ймовірно, доведеться тимчасово шукати інше місце для роботи.
Чи було уражено прилеглу будівлю ОМВС та які там масштаби збитків - наразі невідомо.
При цьому структури ФСБ та підконтрольна Кремлю місцева влада намагаються приховати факт чергової атаки, змушуючи співробітників не розголошувати деталі та не коментувати подію.
Втім, місцеві жителі стверджують, що "переплутати такий вибух з чимось іншим неможливо" - інформація миттєво розлетілася месенджерами, а очевидці надсилають кадри з місця події.
Атака дронів по Росії
Нагадаємо, в ніч на 28 листопада "Птахи Мадяра" атакували та вивели з ладу Саратовський нафтопереробний завод в Росії. Загалом протягом ночі було атаковано десять об'єктів на території РФ.
А у четвер, 27 листопада вибухи пролунали на території військового містечка Росгвардії "Ахмат-Північ" у Грозному.
Крім того, в ніч на четвер, 27 листопада, вибухи пролунали у Новокуйбишевську Самарської області. Імовірно, ціллю безпілотників став місцевий нафтопереробний завод. 02.12.2025 — 4 — 707
Вогні, ялинки, мерч і портрети Трампа: перша леді Меланія Трамп показала, як прикрасила Білий дім до Різдва.
1 грудня Білий дім показав оздоблення залів до зимових свят, за яке за традицією відповідала перша леді.
Перша леді США Меланія Трамп прикрасила Білий дім до Різдва. Щорічно, згідно з традицією, дружина президента має обирати тему для декорування резиденції. Цього року тема звучить так: «Дім там, де серце». Пише ТСН. Про це повідомляють Контракти.UA.
У декорі було задіяно понад 50 різдвяних ялинок, 75 вінків, 75 000 метрів стрічок і 10 000 синіх декоративних метеликів.
«У це Різдво святкуймо любов, яку ми зберігаємо в собі, і діліться нею з навколишнім світом», — написала перша леді в заяві, у якій вона сказала, що її надихають радощі, труднощі та рух материнства й бізнесу.
«Зрештою, де б ми не були, ми можемо створити дім, сповнений витонченості, сяйва і нескінченних можливостей».
Одна з кімнат Білого дому — червона — була присвячена її ініціативі Be Best — Меланія запустила її 2018 року, щоб допомогти дітям і підліткам. Вона зосереджена на трьох основних напрямках: добробут, безпека в інтернеті та боротьба із залежністю від опіоїдів. Перша леді працювала з дизайнером Ерве П’єром над декором кімнати.
Одна з кімнат Білого дому — червона — була присвячена її ініціативі Be Best — Меланія запустила її 2018 року, щоб допомогти дітям і підліткам. Вона зосереджена на трьох основних напрямках: добробут, безпека в інтернеті та боротьба із залежністю від опіоїдів. Перша леді працювала з дизайнером Ерве П’єром над декором кімнати.
Золоті зірки на ялинці, що символізують вищу жертву, доповнюються прикрасами, що представляють офіційні птаха та квітку кожного штату і території США.
У Зеленій кімнаті невелика ялинка розташована між двома портретами президентів, зробленими з 6000 деталей пазла — один Джорджа Вашингтона, інший президента Дональда Трампа.
У Державній їдальні розмістили 120-фунтову пряникову модель Білого дому, прикрашену вінками та американським прапором.
Презентувала перша леді США свою роботу також у 65-секундному відеоролику, який опублікували на YouTube Білого дому. У відео вона була в тому самому вбранні, в якому її сфотографували раніше на Південній галявині. 01.12.2025 — 21 — 798
Це перший український великий джазовий конкурс, та ще й з міжнародним журі. Зазвичай змагання між музикантами відбуваються в режимі безпосереднього концертного виступу, протягом короткого часу — від одного до кількох днів, іноді оцінювання проходить за відеозаписом.
В цьому випадку робота журі триватиме стільки, скільки буде потрібно, а матеріали приймаються від 25 листопада 2025 року по 15 січня 2026 року. До оцінювання очікуються відеозаписи не менше двох концертних номерів — в номінації Best Ukrainian Jazz Band 2025 («Найкращий український джазовий гурт 2025 року»), та необмежена кількість аудіо альбомів — в номінації Best Jazz Album Release 2025 («Найкращий джазовий реліз 2025 року») — але оцінюватиметься кожен окремо, та і записані вони мають бути протягом 2025 року.
Вік учасників починається від 18 років, група має знаходитись в Україні, учасники повинні бути громадянами України. Гран-прі серед кращих бендів дасть можливість виступити на п’ятьох провідних європейських джазових майданчиках та на церемонії нагородження в рамках Європейської джазової конференції. Друга премія дарує один день студійного запису в DUMA Studios. Володарі третьої премії зможуть отримати консультації з промоушену від лейблу Pomitn.
Найкращий український джазовий альбом отримає рецензії, а його автори — інтерв'ю в кількох великих міжнародних джазових засобах масової інформації.
Конкурс Ukrainian Jazz Prize організовують Український інститут та Europe Jazz Network (EJN). Про нього вони сповістили 25 листопада на прес-конференції. Всі деталі є на веб-сайті УІ.
Текст та фото — Олександр Зубко. 29.11.2025 — 18 — 2006
В Росії вдень 28 листопада стався сильний вибух на космодромі "Ясное" в Оренбурзькій області. Попередньо, там могли проводити чергові випробування ядерної ракети "Сармат", які завершилися вкрай невдало для росіян.
Як передає РБК-Україна, про це пишуть українські моніторингові канали та видання Defense Express. Про це повідомляють Контракти.UA.
Космодром "Ясное" знаходиться в Оренбурзькій області РФ, поблизу однойменного міста та неподалік від кордону з Казахстаном. 28 листопада в мережі почали з'являться фото та відео вибуху, який стався біля космодрому, а пізніше - й падіння об'єкта, схожого на ракету.
Після вибуху в повітря здійнялася величезна хмара отруйно-помаранчево-фіолетового кольору. Російська влада не надала офіційного коментаря, а місцеві видання написали, що евакуації з Ясного не буде - мовляв, загрози людям хмара диму не несе і взагалі "все добре".
Проте видання Defense Express зазначає, що колір хмари після вибуху притаманний чомусь дуже отруйному. Наприклад, ракетному паливу - воно дуже токсичне.
"Такий колір притаманний лише ракетам, які використовують доволі токсичне паливо. Так звану пару азотний тетраоксид та несиметричний диметилгідразин, які більш відомі під назвами "аміл" та "гептил". Саме "аміл" та "гептил" використовується у паливі цілого ряду радянських та тепер російських ракет", - пише видання.
Таке ж паливо використовують російські ракети "Протон", які виводять вантажі у космос. Після невдалих запусків "Протону", коли ракети вибухали, з'являлися хмари такого ж кольору. Паливо вкрай токсичне та мутагенне: після кожного запуску "Протону" Казахстан виставляв Росії рахунок на 70-90 млн доларів на ліквідацію наслідків.
При цьому "космодром Ясное" - насправді не стільки космодром, скільки ракетна пускова база, одне з 11 місць в Росії, звідки можна запускати ракети з ядерною боєголовкою. До того ж не було інформації про підготовку Росією космічних пусків, або проведення навчання ядерних сил.
"Але все стає на свої місця, якщо зробити припущення, що це були чергові невдалі випробування міжконтинентальної балістичної ракети РС-28 "Сармат", - робить висновок видання.
Річ у тім, що випробування ракети "Сармат" в Плесецьку призвели до того, що 21 вересня 2024 року ракета вибухнула прямо у пусковій шахті. Через це зруйнувалася як шахта, так і випробувальний комплекс. Таким чином, єдиним більш-менш придатним місцем для пусків "Сармата" залишився космодром "Ясное", з якого у 2015 році запускали модернізовані Р-36 "Дніпро".
"Бо РС-28 "Сармат" є модернізацією Р-36 та має запускатись з наявних шахт для цієї ракети. І він також "літає" на парі "аміл" та "гептил", - резюмувало видання.
Ракети, які не літають
Нагадаємо, що тільки нещодавно російський диктатор Володимир Путін вихвалявся новою російською "чудо-зброєю". Зокрема, він заговорив про крилату ракету "Буревісник", аналогів якої "у світі немає". Росіяни нібито її вже випробували, але окрім їхніх заяв немає жодних підтверджень.
Згадував він і про ракету "Сармат", вчергове заявивши, що її нібито "поставили на озброєння". Ось тільки Путін робив про цю ракету такі ж самі заяви, починаючи з 2021 року, тому вірити російському диктатору не варто.
Міжконтинентальна балістична ракета РС-28 "Сармат" - це російський стратегічний ракетний комплекс п'ятого покоління шахтного базування. Навколо цієї ракети багато чуток - росіяни заявляють, що вона нібито здатна нести ядерний заряд у 7,5-8 мегатонн на відстань у 18 тисяч кілометрів та "проривати будь-яку протиракетну оборону". Проте з 2021 року майже всі випробування "Сармата" завершилися невдачею: ракета, яку вже "поставили на озброєння" щонайменше тричі, все ще не літає. 28.11.2025 — 5 — 1174
