«Дівчата зрізають коси»: жінки, які пішли на війну
У Києві презентують книгу «Дівчата зрізають коси» – це спогади жінок-військових, які стали на захист України від російської військової агресії на Донбасі. Кожна з них пішла на фронт, бо відчула, що має боронити рідну землю. Для багатьох найстрашнішим елементом війни виявились не обстріли чи відсутність комфортних умов, а втрата бойових побратимів, яких не змогли врятувати. Усі історії, що увійшли до книги, були записані воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною з листопада 2017-го до липня 2018 року.
Марина «Ксена» Валицька, «Правий сектор», 54-а окрема механізована бригада, 46-й окремий батальйон «Донбас-Україна»: «У грудні 2016 року, коли була битва за «ліс» – лісосмугу на Світлодарській дузі, яка була під контролем бойовиків. У нас було найбільше загиблих і поранених. Звісно, той день ніколи не забудеться. Я тоді втратила п’ятьох побратимів. Тоді я була на командному пункті батальйону, задіяна як помічник замполіта... Я почула, що в нас є загиблий. Першим убили нашого командира – «Шайтана». Але потім я не знала, на якій стадії зараз бій. Повідомляли час від часу: той поранений, той зник безвісти, той убитий».
Юлія «Вега» Філіпович, «Правий сектор» / Українська добровольча армія: «Стріляти було неважко. Страху теж не було. Я не уявляла в цей момент ворога, не було перед очима живих людей. Навпаки, в уяві зринали ті, хто залишився за спиною, ці сотні скалічених життів. Я бачила ці домівки в Широкиному, розбиті, покинуті, з дитячими речами. І мене це мотивувало – хотілося захистити їх. Жалю якогось до ворога не було абсолютно. На війні жалість до ворога – це слабкість. Необхідність захищати українців була для мене вище від усіх інших емоцій».
Яна Червона, 46-й окремий штурмовий батальйон «Донбас-Україна» (раніше – 54-а ОМБр): «Особливо страшно було почути вперше: «В нас 200-й». Саме я приймала цей сигнал. Потім друге повідомлення: «В нас 200-й». Ми не знали навіть, хто саме загинув, група тоді розбилася і хлопці втратили одне одного з виду. Потім іще одне таке повідомлення. І я сиділа й не знала, кого вже немає в живих, а хто повернувся в бліндаж... Далі повідомлення в ефірі стали уривчастими, з криками, і взагалі неможливо було зрозуміти, що там відбувається».
Маргарита «Дика» Таірян-Тимченко, 46-й окремий батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна»: «Страх? Я намагаюсь абстрагуватися від суто біологічних проявів, інстинкту самозбереження зокрема. Переломлюю себе. І у найважчі моменти думаю про тих, хто залишився в мене за спиною. Я усвідомлюю, що навіть якщо від мене колись усі відвернуться, поряд усе одно залишаться найрідніші мені люди. Всі вони – українці, і їхню землю я не зраджу».
Ольга «Холєра» Нікішина, 16-й мотопіхотний батальйон 58-ї окремої механізованої бригади: «Найстрашніші обстріли – це коли по рації викликають медиків. Незалежно від того, з чого, скільки часу стріляють. Найстрашніше тут – готувати довідку-доповідь на загиблого бійця... Що робити, як батькам про це сказати? Була людина, півгодини тому її бачила, а тепер її немає. Чи пережила я смерть хлопців? Таке не переживеш. Кажуть, час лікує. Він не лікує. Сняться інколи хлопці, приходять уві сні, розповідають щось… Ми не повинні їх забувати. Ні мертвих, ні живих. Вони виконують таку роботу! Не для себе, не для своєї сім’ї».
Юлія «Білка» Матвієнко, снайпер: «Для мене головне, коли хлопці живі й цілі, головне – вчасно прикрити, вистрелити першою, поки не вистрілили «вони». Поки вони нас не чіпають і не чіпають наших хлопців, я ніколи не стріляю. Я часто бачу ціль і можу відпустити її, можу стежити за нею і не чіпати, якщо від цього не постраждають мої хлопці... Але якщо мої хлопці десь у біді, я можу порушити всі правила і працювати, поки вони не опиняться у безпеці. Хлопці зобов’язані повернутися цілими, живими до своїх рідних».
Вікторія «Дика» Дворецька, батальйон «Айдар»: «Страшний період. Ексгумації постійні. Якось на ексгумації я отруїлась трупним оцим... як воно називається… Нам доводилось відкопувати наших хлопців, убитих у ході важкого бою 5 вересня. Треба було все проконтролювати. Хапонула якось, погано було дуже. Потім уже в мене була спеціальна маска. І загиблі були постійно. Майже кожен день. Приїжджаєш з моргу о другій ночі, тільки ляжеш – тебе будять. О третій, ще роззутися не встигла, дзвонять: «Там лежить тіло, треба забирати». І їдеш знову. Були ще люди, які займалися загиблими, але їх було так багато… Важко морально було. Довго трималась, а коли вже демобілізувалася, воно почало «відтавати». Я пам’ятала всіх загиблих, які пройшли через мої руки. Поіменно. І всі причини смерті, розтини».
Ольга Бенда, 72-а окрема механізована бригада імені Чорних запорожців: «А потім мене поранили. Це була шоста ранку, «прихід». Прийшовся він на сусідню кімнату. Мене викинуло вибуховою хвилею з ліжка, воно саме підстрибнуло аж до стелі, впало і загородило вихід із кімнати. Після першого вибуху я просто залишилася лежати на підлозі... І думаю: «Мабуть, це все. За першим разом прокинулась, а другий – куди вже…»... Потім я почула голос побратима... Він спитав мене, де болить, я відповіла, що болить нога. І втратила свідомість... Що її ампутували, я дізналась уже в Покровську, у шпиталі. Я попросила поправити ногу, а мені сказали: «Яку ногу? В тебе її вже немає».
Ольга Сімонова, 24-а окрема механізована бригада імені Данила Галицького: «Мій перший обстріл був у 2015-му в Луганському. Ми тоді тільки заїхали, не встигли речі розвантажити, як почали стріляти, і нам кричать: «Ховайтеся!». Ще не знаєш, куди бігти, біжиш за всіма… Тоді я ще не розуміла, що відбувається, але втямила, що таке «приліт». Страшно було, коли нас якось у Пісках фосфорними мінами крили. Вони землю пропалюють на метр углиб, здається. Від таких нікуди не сховаєшся… Ти просто стоїш і розумієш, що це все. Що ти нікуди не втечеш і зробити вже нічого не можеш».
Людмила «Строітєль» Калініна, 46-й штурмовий батальйон «Донбас-ЗСУ»: «Якось було завдання проїхати в аеропорт... Поворот на аеропорт ми благополучно проскочили, майже заїхали в Донецьк, як діти зраділи, навіть фотографуватися почали. Заїжджаємо за поворот, а там – величезний блокпост. Стоять якісь чоловіки. Наш побратим тягне руку – вітатися. А я дивлюсь, а там – прапор… «Сєпари»! Ми розвертатись, тікати… А ми їхали трьома машинами, то перші дві розвернулись, а третя перекрила нам дорогу. Відкрили вогонь армійці… Треш повний почався… Ми розвернулись і поїхали в бік наших. А третя машина стоїть. Виходить наш побратим і хоче запаску діставати, бо йому колесо пробили»...
лена Білозерська, ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія: «Чи складно було перший раз стріляти? Ні, не було складно. Ти бачиш силует. І розумієш, що коли прогавиш свій час і не встрелиш, то він встрелить тебе або твоїх побратимів. Все. І якщо ти не зробив свою роботу, яку треба було зробити, – за це має бути соромно. Після першого встреленого, коли я вранці відбула зміну і йшла відпочивати, по дорозі мене вітали ледь не всі, кого зустрічала. Хоча я нікому не казала. Ми ж майже ніколи не знаємо, влучили ми чи ні. Він падає, але ти не бачиш на великій відстані, вбив ти його, поранив, чи в нього супер-реакція і він дуже швидко сховався».
Катерина Луцик, 81-а десантно-штурмова бригада: «Коли надаєш допомогу на позиції, робиш масаж серця і розумієш, що вже 20 хвилин пройшло, що це вже смерть і нічого зробити не можна... І найстрашніше тоді для мене – обернутися, знаючи, що за моєю спиною хлопці стоять, які з ним служили, його командири, і вони стоять і чекають моїх слів. Це найважче – обернутись і сказати: вибачте, але він помер. Я почуваюся... як на страшному суді, коли виносять страшний вирок… Страшно, але це доводилось говорити саме мені».
Галина «Перлинка» Клемпоуз, 54-а ОМБр, 46-й батальйон «Донбас-Україна»: «... я вирішила, що настав час допомагати там своєю присутністю. Смерть «Міфа» відіграла в цьому велику роль. Він був цвітом нації, а я не хотіла бути сміттям, хотіла бути як він. Так я опинилася в 1-у батальйоні 54-ї бригади... Є багато гідних, умотивованих жінок, які справді прагнуть служити і захищати Батьківщину. Такі зараз поряд зі мною воюють – сильні, вольові, мужні. Кожна має чітко усвідомлювати, що вона йде воювати, захищати країну, і бути готовою до того, що різні випробування можуть упасти на її плечі. А не йти для того, аби знайти чоловіка, вийти заміж, завагітніти й піти в декрет».
Юлія «Тайра» Паєвська, волонтер-парамедик: «Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде – буде гірше... Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав».
Ірина «Лінза» Цвіла, батальйон «Січ» / полк поліції спеціального призначення «Київ»: «... бувають випадки, від яких душа починає кричати. Фото є, а його вже нема. Ти сидиш із ним, чистиш картоплю і розмовляєш про те й про се, смієшся і співаєш повстанських пісень. А за деякий час дізнаєшся, що то був останній раз, коли ви бачились, і тепер ти його бачиш на фото в труні».
Анастасія «Фенікс» Цебринська, батальйон «Золоті ворота»: «Раз приїхала на блокпост на зміну. І тут починається сильний мінометний обстріл. «І от куди бігти?» – думаю. Мені сто метрів бігти, щоб заховатися до якогось бліндажа. Присіла біля машини і сиджу. І подумки прошу: «Господи, спаси і сохрани! Нехай воно нас усе облетить». Тоді дуже було страшно. Я дуже переживала. Згодом, здавалося, звикла. Але потім, коли вже приїхала в Київ, був один випадок. Навіть не знаю, скільки часу пройшло. Я йшла вулицею – і зненацька почула, як летить літак. Я спершу не зрозуміла, що це таке, звук якимось різким здався – і я якось на автоматі схопилася і присіла».
лія «Валькірія» Толопа, батальйон «Айдар» / батальйон «Донбас-Україна»/ 58-а окрема механізована бригада: «З жорстких моментів – підрив у Жовтому. Наша машина тоді підірвалась на фугасі. Тоді в нас стояло завдання утримати висоту. Нас було осіб 60–100. Командир узяв мене і ще двох бійців – ми мали тримати оборону перехрестя. Сіли в машину… і буквально хвилин через 15 я просто лежу з розплющеними очима й не розумію, що взагалі сталося. Ми наїхали на фугас – і стався вибух. Командира і водія просто розірвало на шматки, бо вибух припав на передню частину машини. Мене викинуло, і я дивом залишилася жива. Обійшлося лиш контузією і переломами ребер. Це найстрашніше, що сталося саме зі мною за час війни. Це було 12 липня 2014 року».
Ірина «Марго» Гаркавенко, українська добровольча армія, «Правий сектор», 2014-2015 рр.: «У Пісках була церква, і під нею – ніби підвальчик, така кімната. Однієї ночі я там спала, хлопці стояли на варті. Все було тихо і спокійно, по рації передавали, що периметр чистий. Ми заснули. І раптом я відчула, як здригається церква. Це був просто шалений арт-обстріл. Я думала, що вороги вже наступають і десь близько, що це вже кінець. Хлопці почали швидко збиратися, хапають боєкомплекти, одягаються. Я теж одягаю каску, бронежилет, збираюся. А вони мені: «Ні, ти тут сидиш». Дали мені «муху» і пару гранат. Світла немає. «Сиди тут». От у той момент мені дуже страшно було. Але ми тоді відстрілялись, і втрат у нас не було».
Діана «Дана» Виноградова, «Правий сектор»: «Відчуття, що ти живий, настільки гостре… Як у моменти, коли ти усвідомлюєш, що зараз загинеш. Таких випадків було багато – що от нам усім гайки... І в ці моменти це відчуття – коли ти бачиш, яке неймовірно гарне сонце, коли просто прекрасне небо, причому в будь-яку погоду, коли тобі подобаються мурахи на землі, коли тобі просто все подобається, тому що це світ, з яким ти, по суті, вже прощаєшся, і він стає таким чудовим, таким кайфовим, таким яскравим… Ти живеш кожну хвилину як останню і намагаєшся робити все, що хочеш робити. Відкидаєш убік свої комплекси, проблеми. Нічого не відкладаєш на потім, на завтра. Бо завтра може не настати».
Валерія «Лєра» Бурлакова, окрема добровольча чота «Карпатська Січ» / 93-я і 54-а окремі механізовані бригади / 46-й штурмовий батальйон «Донбас-Україна»: «Я служила разом зі своїм нареченим, його позивний був «Морячок»... Вони з двома побратимами вийшли на завдання, і спрацювала, здається, міна МОН-50. Хлопці потім казали, що це була міна на дистанційному управлінні. А можливо, «сєпари» щось переставили просто… Один з хлопців тоді був тяжко поранений, а мій «Морячок» загинув... Після його смерті в мене просто… не стало якихось емоцій. Вже навіть загибель друзів не викликає сильних емоцій».
Оксана Якубова, 30-а і 54-а окремі механізовані бригади: «Якось був випадок. Хлопці дзвонять, розповідають, що один боєць, позивний «Зима», чудить. Я поїхала його сварити. Скочила в машину – без броніка, без нічого, так і поїхала. Чи ми фарами десь засвітили, чи що – не знаю. Але по автівці почали стріляти. Вискочила з машини, впала на асфальт… А далі що? Вже хотіла вставати, і тут раптом хтось на мене падає, притискає до землі ще дужче і на вухо: «Лежи, дурна, зараз четверта міна ляже, і побіжимо». І мені на голову одягають каску. Виявилося, це той самий «Зима», якого я їхала сварити, побачив, що сталося, прибіг мене рятувати і накрив собою, бо він був у бронежилеті. І саме він одягнув на мене свою каску. Ми перебігли в бліндаж, але, звісно, язик не повернувся його сварити вже. Згодом він був поранений – хлопця рятував».
Тетяна «Танчік» Дундук-Кучерява, гуманітарний проект ЗСУ «Евакуація-200»: «Морально дуже важко було забирати наших військових. Дуже запам’яталося, як ми в Щасті забирали військового, який загинув на Світлодарській дузі 18 грудня 2016 року. Коли ми розкрили тіло, поряд стояв хлопець, який навчався разом із загиблим. Його очей у цей момент я не забуду ніколи. Він такий бадьорий був весь час, а коли побачив мертвого побратима – відійшов, і сльози в нього текли, хоча він намагався їх приховати. Оце найгірше і найскладніше. Бо не так важко працювати з тілом або навіть із рештками, як дивитися в очі рідним або друзям померлого. Це невимовно складно».
Галина Євко, 13-й батальйон, 58-а окрема механізована бригада ЗСУ: «Як на мене, коли йдеш воювати, дуже важливо вірити у свого командира, довіряти його рішенням, наказам, бути впевненим у ньому. Тоді все буде добре. Якщо не віриш, краще змінити підрозділ. Наш батальйон – як сім’я: ми знаємо все одне про одного – хто що вміє, хто що може і чого не може. Важливо, що завжди хтось із побратимів поряд – і на посту, й під час бою. Ти віриш їм, знаєш, що вони не розгубляться, раптом що – не кинуть тебе напризволяще».
Андріана Сусак, батальйон «Айдар»: «Був і один випадок, про який мені дуже боляче згадувати. Тоді теж на нас вийшли щодо обміну полоненими, почали вимагати грошей на лікування хлопців, які були в полоні. Я знайшла гроші, частину в комбата, свої всі, які мала, віддала. Приїхала до нас на Луганщину мама одного з полонених... Ми прийшли з нею разом і чекали... О першій годині ночі ми зрозуміли, що нікого не буде, нас обдурили… Мама того хлопця вийшла на міст і чекає, каже, що нікуди не повернеться без сина. Вже згодом з’ясувалося, що на той час його вже не було серед живих, це були шахраї. І мама ця говорила мені потім: «Як так? Ти ж сказала мені, що він живий, а він уже рік як на кладовищі». Що я їй могла відповісти? Я б усе віддала, щоб він був живий».
Один з найвідоміших сучасних українських художників та великий експериментатор з кольором та абстракцією Анатолій Криволап нещодавно — 11 вересня — відзначив ювілей: 80 років від свого дня народження. Цій події і присвячено виставку «Світло і колір», що відкрилася на цьому тижні, 15 вересня, у Національному музеї «Київська картинна галерея».
Живописні полотна — доробок художника за останні чверть сторіччя, і більшість їх вперше демонструються широкому загалу — займають три дальні зали другого поверху правого крила музею, а в найостаннішому доповнюються відеопроекцією.
Також 80-річчю, але вже скульптора, присвячена інша виставка: «Аліса Забой. Наймолодша шістдесятниця». Вона розташована в залі на першому поверсі, відразу справа від входу. Роботи не монументальні, переважно на релігійну та соціальну тематику. Експозиція працює ще два тижні — до 4 жовтня.
Довше, до 25 жовтня, триватиме виставка Владислава Шерешевського «Свіже». Назва має багато значень, відвідувачі самі визначать, яке їм підійде найбільше, а одне з них — нещодавно написані картини. Тут представлені всі жанри і всі емоційні стани.
Ще одна виставка — «Анна Крюгер-Прахова. Музейна премʼєра» — деяким чином продовжує естафету півроку тому завершеної виставки Олександра Мурашка: вона розташована в тих самих залах другого поверху правого крила музею, і в першій залі є картина з тієї експозиції, а саме портрет Анни з сином авторства Олександра. Виставка показує всі етапи творчого зростання художниці: від учнівських робіт )а починала вона навчатись в школі Миколи Мурашка, дядька Олександра), до картин пізнього періоду. Час роботи цієї експозиції подовжено до 1 листопада. 19.09.2026 — 21 — 2581
OSINT-аналітики показали супутникові знімки ураженої російської авіації.
Вночі проти 17 вересня ЗСУ знищили два російські вертольоти і два літаки під час атаки по аеродрому у Ростові. Пише ТСН. Про це повідомляють Контракти.UA.
Про це заявили українські OSINT-аналітики.
На кадрах, опублікуваних проєктом «КіберБорошно», видно російські гелікоптери Мі-8, а також літаки Ан-12 та Ан-26, які були уражені на летовищі «Ростов-Центральний».
«В результаті атаки на аеропорт „Ростов-Центральний“ зафіксовано повне знищення двох вертольотів Мі-8, Ан-12 та Ан-26», — йдеться у повідомленні.
Нагадаємо, президент України Володимир Зеленський заявив, що Україна «вибила» кілька бортів на аеродромі в Ростові. З його слів, підрозділи СБУ провели операцію та уразили шість одиниць російської авіації. За його словами, під удар потрапили Ан-12, два Ан-26 та три гелікоптери. 19.09.2026 — 3 — 893
У РФ стартували вибори до Думи: опозицію усувають, на виборців тиснуть, а зв’язок можуть вимикати
На тлі парламентських виборів у РФ дедалі частіше говорять про порушення та тиск на тих, хто намагається контролювати перебіг голосування.
Сьогодні, 18 вересня, в Росії розпочалося триденне голосування на виборах до Державної Думи і регіональних парламентів.
Втім, ще до початку голосування фіксували ознаки тиску — влада намагається залякати спостерігачів та представників опозиції. Крім того, у регіонах можуть вимикати мобільний зв’язок і інтернет через «заходи безпеки». Пише ТСН. Про це повідомляють Контракти.UA.
Про це повідомляють російські видання та різні Telegram-канали.
Напередодні виборів голова Центральної виборчої комісії РФ Елла Памфілова заявила про можливі «ненавмисні» перебої зі зв’язком і передаванням даних. Втім, за її словами, «це не привід для того, щоб скасувати голосування». Втім, ресурси дистанційного електронного голосування, каже Памфілова, нібито планують включити до «білих списків».
Усунення опозиційних спостерігачів на виборах в РФ
За даними «Верстки», у Воронежі та низці великих муніципалітетів області на виборах до Держдуми не допустили спостерігачів від опозиційних парламентських партій.
Зокрема, близько 400 спостерігачів від Комуністична партія Російської Федерації нібито відхилили через «недоліки в документах». Саме тому офіційно стежити за виборами у Воронежі зможуть лише представники путінської «Єдиної Росії» та обласної Громадської палати.
У КПРФ заявили про відмови в реєстрації спостерігачів під надуманими приводами та назвали такі дії спробою забезпечити «легітимність виборів нелегітимними методами».
«Вибори у нас стали настільки прозорими, що їх навіть непомітно», — іронічно розповів «Верстці» співробітник регіональної виборчої системи.
Порушення та тиск на виборців в Росії
Тим часом в Алтайському краї мешканців, за даними місцевого відділення КПРФ, масово включають до списків для голосування вдома без їхніх заяв. Цілком ймовірно, що людей без їхньої згоди реєструють для участі в електронному голосуванні.
Повідомлення про можливі вкидання також надходять із Білгородської області. Там, за словами місцевих жителів, під час голосування вдома члени виборчих комісій могли голосувати замість виборців.
Окремо того, повідомляють про тиск на бюджетників, яких нібито змушують звітувати про голосування за «Єдину Росію». Про такі випадки вже повідомляють в Алтайському краї, у Новосибірській, Свердловській, Білгородській і Самарській областях.
Тиск на опозиційних спостерігачів в РФ
Силовики та місцева влада продовжують чинити тиск на представників опозиційної партії «Яблуко». У Казані членів партії намагалися виселити з офісу. За словами активістів, 16 вересня одразу після зустрічі з прихильниками в офісі відключили електроенергію. Того ж дня власник приміщення вимагав від партії звільнити офіс і розірвати договори оренди.
У Тамбовській області силовики телефонують спостерігачам «Яблука» та вимагають зустрічей із ними. Поліцейські зізнаються, що мають «на руках великий список спостерігачів».
Водночас у Ростовській області одного зі спостерігачів цієї партії забрали люди в масках. Наразі місцеперебування Бориса Міклюкова невідоме.
Нагадаємо, The Economist опублікувало матеріал про те, що вибори до Держдуми в Росії перетворюються на фарс і відбуваються на тлі дедалі більшої абсурдності процесу. Політична конкуренція в країні залишається вкрай обмеженою, а тиск на опозицію, спостерігачів і виборців лише посилюється. Окрім того, вже після завершення виборів Росія також може зіткнутися з новою хвилею мобілізації для війни проти України. 18.09.2026 — 5 — 1149
В Антарктиці зафіксували перше народження тюленяти Ведделла цього сезону. Малюк з’явився на острові Вінтер, а науковці вже взялися стежити за його розвитком.
Поблизу антарктичної станції «Академік Вернадський» народилося перше цього сезону дитинча тюленя Ведделла. Малюк з’явився на світ на острові Вінтер, розташованому навпроти острова Галіндез. Науковці влаштувати детальну фотосесію та показали новонароджене тюленятко. Пише ТСН. Про це повідомляють Контракти.UA.
Про це пишуть у Національному антарктичному науковому центрі.
Біля «Академіка Вернадського» народилося тюленя: милі фото
Зараз в Антарктиці початок весни — період, коли самиці цього виду приводять по одному цуценяті.
Появу новонародженого зафіксував біолог 31-ї експедиції Кирило Суліма. За його словами, науковці вже певний час стежили за вагітними самицями у традиційних місцях розмноження в околицях станції.
«Днями вирушили працювати в океані, й уже з човна помітили зграю мартинів, які з криками кружляли між сусідніми островами Вінтер і Скуа. Зазвичай мартини так роблять, коли знаходять, чим поживитися. Серед іншого це може бути плацента тюленів. Тож я вирішив дослідити місце, підняв дрон і побачив самицю, яка щойно народила», — каже він.
Після виявлення тварин дослідник одразу попрямував до матері з малюком, щоб відібрати необхідні зразки. Паралельно фахівці моніторять загальний успіх щорічного гніздування тюленів.
Цей процес напряму залежить від морської криги, площа якої останніми роками активно скорочується і погіршує умови для розмноження виду.
За даними спостережень біологів, мати і малюк почуваються нормально. Одразу після народження такі тюленята важать 25–30 кг. Завдяки дуже поживному молоку самиці з жирністю 54% вони швидко ростуть і до кінця тримісячного періоду вигодовування можуть важити до 90 кг. Вага дорослих особин тюленів Ведделла досягає приблизно 400 кг.
Полярники знову оголосили традиційний конкурс на ім’я для першого новонародженого. Оскільки його стать наразі не встановили, учасникам пропонують вигадувати універсальні варіанти, які підійдуть як хлопчикові, так і дівчинці.
Свої пропозиції можна залишати в коментарях на сторінці центру до 23:59 20 вересня. Наступного тижня команда 31-ї експедиції визначить найцікавіший варіант, а його автор отримає пам’ятний подарунок — шеврон експедиції.
Тварини: останні новини
Нагадаємо, в неділю, 30 серпня, у частині озера Тахо у штаті Невада (США) річкова видра зненацька напала на інструкторку з плавання Лінетт Беллін. Тварина близько п’яти хвилин безжально переслідувала жінку у воді й на скелях, кусаючи та дряпаючи її.
Постраждалій вдалося дістатися берега, після чого її госпіталізували з численними ранами обличчя, рук, ніг і стоп. У лікарні жінці наклали 38 швів та провели профілактику сказу.
Представники Департаменту дикої природи Невади зазначили, що подібні напади вкрай рідкісні, хоча популяція видр у регіоні зростає протягом останніх 15 років. Постраждала припускає, що тварина захищала дитинчат. 17.09.2026 — 8 — 1350
У Саратові повідомляють про пожежі щонайменше на двох об’єктах.
У ніч проти 11 вересня Саратовська область Росії зазнала атаки безпілотників. Унаслідок ударів спалахнули пожежі. Пише ТСН. Про це повідомляють Контракти.UA.
Про це повідомляють Telegram-канал Exilenova та місцеві джерела.
Близько 2:00 губернатор Саратовської області Роман Бусаргін заявив, що отримав від Міноборони РФ інформацію про загрозу застосування безпілотників.
«Локально у місцях можливої загрози можуть працювати системи оповіщення. Усі екстрені служби приведені у повну готовність», — написав він.
Водночас уже близько 02:30 у соцмережах почали масово з’являтися відео масштабної пожежі в Саратові.
Місцеві жителі уточнювали, що внаслідок атаки безпілотників міг спалахнути місцевий нафтопереробний завод. Водночас виникла масштабна пожежа на логістичному хабі компанії Ozon.
Очевидці зняли на відео моменти ударів та їхні наслідки. Зокрема, зафіксовано момент атаки на склад Ozon: на ролику чутно вибухи і схвильовані вигуки наляканих росіян.
«Так, це українські. Є**ть! Вони що, цілеспрямовано склад бомблять?! Склад горить! Зв’язку немає!» — вигукує одна з жінок
«Ще один летить! Він над нами десь летить», — каже інша.
На відео з соцмереж також видно, що вранці після атаки над Саратовом у небо здіймаються стовпи диму, що нагадують гриби.
Пізніше також повідомлялося про вибухи та роботу ППО у Самарі та Волгограді.
Раніше повідомлялося, що Дагестан у Росії сколихнули потужні вибухи через атаку безпілотників. Очевидці заявили про «прильоти» та масштабну пожежу в районі морського торговельного порту, через який РФ та Іран постачають один одному зброю.
Ми раніше інформували, що у Новому Уренгої повідомляють про атаку на газоконденсатний завод, розташований більш ніж за 3200 км від України. 11.09.2026 — 8 — 3276
