«Дівчата зрізають коси»: жінки, які пішли на війну
У Києві презентують книгу «Дівчата зрізають коси» – це спогади жінок-військових, які стали на захист України від російської військової агресії на Донбасі. Кожна з них пішла на фронт, бо відчула, що має боронити рідну землю. Для багатьох найстрашнішим елементом війни виявились не обстріли чи відсутність комфортних умов, а втрата бойових побратимів, яких не змогли врятувати. Усі історії, що увійшли до книги, були записані воєнною кореспонденткою Євгенією Подобною з листопада 2017-го до липня 2018 року.
Марина «Ксена» Валицька, «Правий сектор», 54-а окрема механізована бригада, 46-й окремий батальйон «Донбас-Україна»: «У грудні 2016 року, коли була битва за «ліс» – лісосмугу на Світлодарській дузі, яка була під контролем бойовиків. У нас було найбільше загиблих і поранених. Звісно, той день ніколи не забудеться. Я тоді втратила п’ятьох побратимів. Тоді я була на командному пункті батальйону, задіяна як помічник замполіта... Я почула, що в нас є загиблий. Першим убили нашого командира – «Шайтана». Але потім я не знала, на якій стадії зараз бій. Повідомляли час від часу: той поранений, той зник безвісти, той убитий».
Юлія «Вега» Філіпович, «Правий сектор» / Українська добровольча армія: «Стріляти було неважко. Страху теж не було. Я не уявляла в цей момент ворога, не було перед очима живих людей. Навпаки, в уяві зринали ті, хто залишився за спиною, ці сотні скалічених життів. Я бачила ці домівки в Широкиному, розбиті, покинуті, з дитячими речами. І мене це мотивувало – хотілося захистити їх. Жалю якогось до ворога не було абсолютно. На війні жалість до ворога – це слабкість. Необхідність захищати українців була для мене вище від усіх інших емоцій».
Яна Червона, 46-й окремий штурмовий батальйон «Донбас-Україна» (раніше – 54-а ОМБр): «Особливо страшно було почути вперше: «В нас 200-й». Саме я приймала цей сигнал. Потім друге повідомлення: «В нас 200-й». Ми не знали навіть, хто саме загинув, група тоді розбилася і хлопці втратили одне одного з виду. Потім іще одне таке повідомлення. І я сиділа й не знала, кого вже немає в живих, а хто повернувся в бліндаж... Далі повідомлення в ефірі стали уривчастими, з криками, і взагалі неможливо було зрозуміти, що там відбувається».
Маргарита «Дика» Таірян-Тимченко, 46-й окремий батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна»: «Страх? Я намагаюсь абстрагуватися від суто біологічних проявів, інстинкту самозбереження зокрема. Переломлюю себе. І у найважчі моменти думаю про тих, хто залишився в мене за спиною. Я усвідомлюю, що навіть якщо від мене колись усі відвернуться, поряд усе одно залишаться найрідніші мені люди. Всі вони – українці, і їхню землю я не зраджу».
Ольга «Холєра» Нікішина, 16-й мотопіхотний батальйон 58-ї окремої механізованої бригади: «Найстрашніші обстріли – це коли по рації викликають медиків. Незалежно від того, з чого, скільки часу стріляють. Найстрашніше тут – готувати довідку-доповідь на загиблого бійця... Що робити, як батькам про це сказати? Була людина, півгодини тому її бачила, а тепер її немає. Чи пережила я смерть хлопців? Таке не переживеш. Кажуть, час лікує. Він не лікує. Сняться інколи хлопці, приходять уві сні, розповідають щось… Ми не повинні їх забувати. Ні мертвих, ні живих. Вони виконують таку роботу! Не для себе, не для своєї сім’ї».
Юлія «Білка» Матвієнко, снайпер: «Для мене головне, коли хлопці живі й цілі, головне – вчасно прикрити, вистрелити першою, поки не вистрілили «вони». Поки вони нас не чіпають і не чіпають наших хлопців, я ніколи не стріляю. Я часто бачу ціль і можу відпустити її, можу стежити за нею і не чіпати, якщо від цього не постраждають мої хлопці... Але якщо мої хлопці десь у біді, я можу порушити всі правила і працювати, поки вони не опиняться у безпеці. Хлопці зобов’язані повернутися цілими, живими до своїх рідних».
Вікторія «Дика» Дворецька, батальйон «Айдар»: «Страшний період. Ексгумації постійні. Якось на ексгумації я отруїлась трупним оцим... як воно називається… Нам доводилось відкопувати наших хлопців, убитих у ході важкого бою 5 вересня. Треба було все проконтролювати. Хапонула якось, погано було дуже. Потім уже в мене була спеціальна маска. І загиблі були постійно. Майже кожен день. Приїжджаєш з моргу о другій ночі, тільки ляжеш – тебе будять. О третій, ще роззутися не встигла, дзвонять: «Там лежить тіло, треба забирати». І їдеш знову. Були ще люди, які займалися загиблими, але їх було так багато… Важко морально було. Довго трималась, а коли вже демобілізувалася, воно почало «відтавати». Я пам’ятала всіх загиблих, які пройшли через мої руки. Поіменно. І всі причини смерті, розтини».
Ольга Бенда, 72-а окрема механізована бригада імені Чорних запорожців: «А потім мене поранили. Це була шоста ранку, «прихід». Прийшовся він на сусідню кімнату. Мене викинуло вибуховою хвилею з ліжка, воно саме підстрибнуло аж до стелі, впало і загородило вихід із кімнати. Після першого вибуху я просто залишилася лежати на підлозі... І думаю: «Мабуть, це все. За першим разом прокинулась, а другий – куди вже…»... Потім я почула голос побратима... Він спитав мене, де болить, я відповіла, що болить нога. І втратила свідомість... Що її ампутували, я дізналась уже в Покровську, у шпиталі. Я попросила поправити ногу, а мені сказали: «Яку ногу? В тебе її вже немає».
Ольга Сімонова, 24-а окрема механізована бригада імені Данила Галицького: «Мій перший обстріл був у 2015-му в Луганському. Ми тоді тільки заїхали, не встигли речі розвантажити, як почали стріляти, і нам кричать: «Ховайтеся!». Ще не знаєш, куди бігти, біжиш за всіма… Тоді я ще не розуміла, що відбувається, але втямила, що таке «приліт». Страшно було, коли нас якось у Пісках фосфорними мінами крили. Вони землю пропалюють на метр углиб, здається. Від таких нікуди не сховаєшся… Ти просто стоїш і розумієш, що це все. Що ти нікуди не втечеш і зробити вже нічого не можеш».
Людмила «Строітєль» Калініна, 46-й штурмовий батальйон «Донбас-ЗСУ»: «Якось було завдання проїхати в аеропорт... Поворот на аеропорт ми благополучно проскочили, майже заїхали в Донецьк, як діти зраділи, навіть фотографуватися почали. Заїжджаємо за поворот, а там – величезний блокпост. Стоять якісь чоловіки. Наш побратим тягне руку – вітатися. А я дивлюсь, а там – прапор… «Сєпари»! Ми розвертатись, тікати… А ми їхали трьома машинами, то перші дві розвернулись, а третя перекрила нам дорогу. Відкрили вогонь армійці… Треш повний почався… Ми розвернулись і поїхали в бік наших. А третя машина стоїть. Виходить наш побратим і хоче запаску діставати, бо йому колесо пробили»...
лена Білозерська, ДУК «Правий сектор» / Українська добровольча армія: «Чи складно було перший раз стріляти? Ні, не було складно. Ти бачиш силует. І розумієш, що коли прогавиш свій час і не встрелиш, то він встрелить тебе або твоїх побратимів. Все. І якщо ти не зробив свою роботу, яку треба було зробити, – за це має бути соромно. Після першого встреленого, коли я вранці відбула зміну і йшла відпочивати, по дорозі мене вітали ледь не всі, кого зустрічала. Хоча я нікому не казала. Ми ж майже ніколи не знаємо, влучили ми чи ні. Він падає, але ти не бачиш на великій відстані, вбив ти його, поранив, чи в нього супер-реакція і він дуже швидко сховався».
Катерина Луцик, 81-а десантно-штурмова бригада: «Коли надаєш допомогу на позиції, робиш масаж серця і розумієш, що вже 20 хвилин пройшло, що це вже смерть і нічого зробити не можна... І найстрашніше тоді для мене – обернутися, знаючи, що за моєю спиною хлопці стоять, які з ним служили, його командири, і вони стоять і чекають моїх слів. Це найважче – обернутись і сказати: вибачте, але він помер. Я почуваюся... як на страшному суді, коли виносять страшний вирок… Страшно, але це доводилось говорити саме мені».
Галина «Перлинка» Клемпоуз, 54-а ОМБр, 46-й батальйон «Донбас-Україна»: «... я вирішила, що настав час допомагати там своєю присутністю. Смерть «Міфа» відіграла в цьому велику роль. Він був цвітом нації, а я не хотіла бути сміттям, хотіла бути як він. Так я опинилася в 1-у батальйоні 54-ї бригади... Є багато гідних, умотивованих жінок, які справді прагнуть служити і захищати Батьківщину. Такі зараз поряд зі мною воюють – сильні, вольові, мужні. Кожна має чітко усвідомлювати, що вона йде воювати, захищати країну, і бути готовою до того, що різні випробування можуть упасти на її плечі. А не йти для того, аби знайти чоловіка, вийти заміж, завагітніти й піти в декрет».
Юлія «Тайра» Паєвська, волонтер-парамедик: «Багато пережито за ці роки… Тримає усвідомлення того, що коли нас там не буде – буде гірше... Розгубленості, нерозуміння, що я зараз маю робити, ніколи не було. Розгубленість настає потім, коли ти привозиш пораненого, дуже тяжкого, живим, здаєш його в госпіталь, розумієш, що він помре, але все ж сподіваєшся на диво… Хоча і див я бачила на цій війні чимало. Я вірю в дива. Боротися завжди треба за кожного пораненого до останнього. В мене бували випадки, коли абсолютно безнадійний раптом розплющував очі й зрештою виживав».
Ірина «Лінза» Цвіла, батальйон «Січ» / полк поліції спеціального призначення «Київ»: «... бувають випадки, від яких душа починає кричати. Фото є, а його вже нема. Ти сидиш із ним, чистиш картоплю і розмовляєш про те й про се, смієшся і співаєш повстанських пісень. А за деякий час дізнаєшся, що то був останній раз, коли ви бачились, і тепер ти його бачиш на фото в труні».
Анастасія «Фенікс» Цебринська, батальйон «Золоті ворота»: «Раз приїхала на блокпост на зміну. І тут починається сильний мінометний обстріл. «І от куди бігти?» – думаю. Мені сто метрів бігти, щоб заховатися до якогось бліндажа. Присіла біля машини і сиджу. І подумки прошу: «Господи, спаси і сохрани! Нехай воно нас усе облетить». Тоді дуже було страшно. Я дуже переживала. Згодом, здавалося, звикла. Але потім, коли вже приїхала в Київ, був один випадок. Навіть не знаю, скільки часу пройшло. Я йшла вулицею – і зненацька почула, як летить літак. Я спершу не зрозуміла, що це таке, звук якимось різким здався – і я якось на автоматі схопилася і присіла».
лія «Валькірія» Толопа, батальйон «Айдар» / батальйон «Донбас-Україна»/ 58-а окрема механізована бригада: «З жорстких моментів – підрив у Жовтому. Наша машина тоді підірвалась на фугасі. Тоді в нас стояло завдання утримати висоту. Нас було осіб 60–100. Командир узяв мене і ще двох бійців – ми мали тримати оборону перехрестя. Сіли в машину… і буквально хвилин через 15 я просто лежу з розплющеними очима й не розумію, що взагалі сталося. Ми наїхали на фугас – і стався вибух. Командира і водія просто розірвало на шматки, бо вибух припав на передню частину машини. Мене викинуло, і я дивом залишилася жива. Обійшлося лиш контузією і переломами ребер. Це найстрашніше, що сталося саме зі мною за час війни. Це було 12 липня 2014 року».
Ірина «Марго» Гаркавенко, українська добровольча армія, «Правий сектор», 2014-2015 рр.: «У Пісках була церква, і під нею – ніби підвальчик, така кімната. Однієї ночі я там спала, хлопці стояли на варті. Все було тихо і спокійно, по рації передавали, що периметр чистий. Ми заснули. І раптом я відчула, як здригається церква. Це був просто шалений арт-обстріл. Я думала, що вороги вже наступають і десь близько, що це вже кінець. Хлопці почали швидко збиратися, хапають боєкомплекти, одягаються. Я теж одягаю каску, бронежилет, збираюся. А вони мені: «Ні, ти тут сидиш». Дали мені «муху» і пару гранат. Світла немає. «Сиди тут». От у той момент мені дуже страшно було. Але ми тоді відстрілялись, і втрат у нас не було».
Діана «Дана» Виноградова, «Правий сектор»: «Відчуття, що ти живий, настільки гостре… Як у моменти, коли ти усвідомлюєш, що зараз загинеш. Таких випадків було багато – що от нам усім гайки... І в ці моменти це відчуття – коли ти бачиш, яке неймовірно гарне сонце, коли просто прекрасне небо, причому в будь-яку погоду, коли тобі подобаються мурахи на землі, коли тобі просто все подобається, тому що це світ, з яким ти, по суті, вже прощаєшся, і він стає таким чудовим, таким кайфовим, таким яскравим… Ти живеш кожну хвилину як останню і намагаєшся робити все, що хочеш робити. Відкидаєш убік свої комплекси, проблеми. Нічого не відкладаєш на потім, на завтра. Бо завтра може не настати».
Валерія «Лєра» Бурлакова, окрема добровольча чота «Карпатська Січ» / 93-я і 54-а окремі механізовані бригади / 46-й штурмовий батальйон «Донбас-Україна»: «Я служила разом зі своїм нареченим, його позивний був «Морячок»... Вони з двома побратимами вийшли на завдання, і спрацювала, здається, міна МОН-50. Хлопці потім казали, що це була міна на дистанційному управлінні. А можливо, «сєпари» щось переставили просто… Один з хлопців тоді був тяжко поранений, а мій «Морячок» загинув... Після його смерті в мене просто… не стало якихось емоцій. Вже навіть загибель друзів не викликає сильних емоцій».
Оксана Якубова, 30-а і 54-а окремі механізовані бригади: «Якось був випадок. Хлопці дзвонять, розповідають, що один боєць, позивний «Зима», чудить. Я поїхала його сварити. Скочила в машину – без броніка, без нічого, так і поїхала. Чи ми фарами десь засвітили, чи що – не знаю. Але по автівці почали стріляти. Вискочила з машини, впала на асфальт… А далі що? Вже хотіла вставати, і тут раптом хтось на мене падає, притискає до землі ще дужче і на вухо: «Лежи, дурна, зараз четверта міна ляже, і побіжимо». І мені на голову одягають каску. Виявилося, це той самий «Зима», якого я їхала сварити, побачив, що сталося, прибіг мене рятувати і накрив собою, бо він був у бронежилеті. І саме він одягнув на мене свою каску. Ми перебігли в бліндаж, але, звісно, язик не повернувся його сварити вже. Згодом він був поранений – хлопця рятував».
Тетяна «Танчік» Дундук-Кучерява, гуманітарний проект ЗСУ «Евакуація-200»: «Морально дуже важко було забирати наших військових. Дуже запам’яталося, як ми в Щасті забирали військового, який загинув на Світлодарській дузі 18 грудня 2016 року. Коли ми розкрили тіло, поряд стояв хлопець, який навчався разом із загиблим. Його очей у цей момент я не забуду ніколи. Він такий бадьорий був весь час, а коли побачив мертвого побратима – відійшов, і сльози в нього текли, хоча він намагався їх приховати. Оце найгірше і найскладніше. Бо не так важко працювати з тілом або навіть із рештками, як дивитися в очі рідним або друзям померлого. Це невимовно складно».
Галина Євко, 13-й батальйон, 58-а окрема механізована бригада ЗСУ: «Як на мене, коли йдеш воювати, дуже важливо вірити у свого командира, довіряти його рішенням, наказам, бути впевненим у ньому. Тоді все буде добре. Якщо не віриш, краще змінити підрозділ. Наш батальйон – як сім’я: ми знаємо все одне про одного – хто що вміє, хто що може і чого не може. Важливо, що завжди хтось із побратимів поряд – і на посту, й під час бою. Ти віриш їм, знаєш, що вони не розгубляться, раптом що – не кинуть тебе напризволяще».
Андріана Сусак, батальйон «Айдар»: «Був і один випадок, про який мені дуже боляче згадувати. Тоді теж на нас вийшли щодо обміну полоненими, почали вимагати грошей на лікування хлопців, які були в полоні. Я знайшла гроші, частину в комбата, свої всі, які мала, віддала. Приїхала до нас на Луганщину мама одного з полонених... Ми прийшли з нею разом і чекали... О першій годині ночі ми зрозуміли, що нікого не буде, нас обдурили… Мама того хлопця вийшла на міст і чекає, каже, що нікуди не повернеться без сина. Вже згодом з’ясувалося, що на той час його вже не було серед живих, це були шахраї. І мама ця говорила мені потім: «Як так? Ти ж сказала мені, що він живий, а він уже рік як на кладовищі». Що я їй могла відповісти? Я б усе віддала, щоб він був живий».
Найкоротший парад у житті Путіна: без військового пафосу, з відключеннями Інтернету та в ізоляції
Президент Росії Володимир Путін провів парад на Красній площі у меншому масштабі, без демонстрації військової техніки через «поточну оперативну ситуацію».
У Москві у суботу, 9 травня, минув парад на честь російського Дня перемоги, який вперше провели без військової техніки. Парад тривав всього 45 хвилин, що зробило його найкоротшим у сучасній історії. Цього року Кремль, схоже, надав пріоритет безпеці над традиційною демонстрацією сили. Пише ТСН. Про це повідомляють Контракти.UA.
ТСН.ua зібрав всі деталі.
Трамп оголосив про перемир’я між Україною та Росією
Президент США Дональд Трамп оголосив про триденне перемирʼя у війні між Росією та Україною на три дні, починаючи від 9 травня. З його слів, для Росії — це важливо для святкування Дня Перемоги, але для України це теж важливо.
Окрім зупинки усіх обстрілів відбудеться обмін полоненими тисяча на тисячу.
Трамп запевнив, що це він попросив про цей крок і на нього погодились Путін та Зеленський. Він сподівається, що це стане початком для закінчення великої війни і перемовини щодо миру триватимуть.
Зеленський відреагував на заяву. «Цими днями було багато звернень та сигналів щодо конфігурації завтрашнього дня в Москві у звʼязку з нашими українськими далекобійними санкціями», — прокоментував заяву Трампа президент Володимир Зеленський.
«Красна площа для нас менш важлива, ніж життя українських полонених, яких можна повернути додому», — пояснив він у своєму зверненні, подякувавши Трампу та його команді.
Зазначимо, протягом 8 травня напруга навколо параду в Москві набирала обертів — Кремль розгорнув додаткову протиповітряну оборону та продовжував погрожувати Києву відповідю у разі атаки під час святкування Дня перемоги.
Володимир Зеленський відреагував на нові погрози з боку Москви.
«Багато зараз нових погроз від Росії. Хоча ми дали цілком логічну та зрозумілу для них позицію — будемо діяти абсолютно дзеркально», — сказав Зеленський у зверненні, яке він записав з південного напрямку фронту після зустрічі з бойовими бригадами.
Зеленський окремим указом дозволив Росії провести парад
Україна офіційно дозволила Росії провести на Красній площі у Москві парад до 9 травня в рамках триденного перемир’я, яке анонсував президент США Дональд Трамп.
Відповідний указ президента Володимира Зеленського опублікували на сайті ОП в п’ятницю, 8 травня.
«Враховуючи численні прохання, з гуманітарною метою, окресленою в перемовинах з американською стороною 8 травня 2026 року, постановляю: дозволити 9 травня 2026 року провести парад в м. Москві (Російська Федерація). На час параду (від 10 години ранку за київським часом 9 травня 2026 року) територіальний квадрат Красної площі виключити з плану застосування українського озброєння», — йдеться в указі.
Реакція Кремля
Прессекретар президента Росії Дмитро Пєсков, коментуючи указ Зеленського, заявив: «Нам не потрібен нічий дозвіл. Напевно, горе тому, хто намагається над Днем Перемоги кепкувати і такі дурні жарти робити. Це, напевно, скоріше, його велика біда».
Указ Зеленського про проведення параду в Москві також викликав істерику серед російських воєнкорів. В своїх постах вони назвають документ «приниженням» та «інформаційною спецоперацією».
Зокрема, пропагандист Олександр Коц поскаржився, що указ Зеленського обговорюють активніше, ніж саму підготовку до 9 травня, та назвав це «інформаційною спецоперацією».
Пропагандистський канал «Старше Эдды» заявив про «психологічний тиск» на російську ППО та учасників параду: «Зверніть увагу на координати. Вони не просто вказали площу, вони окреслили периметр. Це натяк: „Ми знаємо, де ви будете стояти“. Суто психологічний тиск на розрахунки ППО та учасників параду. Завтрашнє небо над Москвою буде найнапруженішим за всю історію».
Парад Перемоги: утиснута версія
Святкування Дня перемоги скоротили майже вдвічі, порівняно з ювілейним парадом 2025 року, який тривав 1,5 години.
Одні з найкоротших парадів відбулися 2024 року, коли процесія тривала понад 50 хвилин, та 2023 року — близько 47 хвилин.
Вперше за 19 років парад у Москві провели без військової техніки: замість ракетних установок і танків по Красній площі пройшли лише колони солдатів. Демонстрацію зброї замінили відеокадрами з БпЛА та ядерним озброєнням. На відеозаписах також показали «зразки новітньої російської техніки», зокрема безпілотники, а також атомні підводні човни «Архангельск» і «Князь Владимир».
Парад супроводжувався масштабними відключеннями Інтернету у центрі Москви. Він також минув з обмеженою кількість закордонних гостей.
Головною площею Москви промарширували військовослужбовці вищих військових навчальних закладів, учасники війни проти України, а також солдати Північної Кореї, які воювали в Курській області.
Диктатор Володимир Путін, виступаючи з промовою на Красній площі, заявив про «перемоги» на війні в Україні, попри успішні українські атаки по тилу РФ та сповільнення просування окупантів на фронті.
Хто приїхав до Путіна
У заході взяли участь лише кілька закордонних гостей — зокрема, самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко, король Малайзії Султан Ібрагім та президент Лаосу Тонглун Сісуліт.
«Цьогорічний парад відбувається на тлі хвилі занепокоєння в Москві щодо остаточного результату війни в Україні, яка забрала життя сотень тисяч людей, виснажила економіку Росії та зруйнувала відносини Кремля з Європою», — пише Reuters.
Українські дрони змушують Путіна ховатися у бункерах
Розширення її ударів за допомогою безпілотників та ракет по всій Росії буквально заганяє головнокомандувача Кремля Володимира Путіна під землю, і є ще одним свідченням зростання військової могутності України, пише Politico у статті, опублікованій 9 травня, коли в Росії традиційним парадом святкують День перемоги.
Через чотири роки після початку вторгнення до України, коли її столиця Київ та президент Зеленський мали бути захоплені за кілька днів, тепер саме Путін, схоже, тікає, переходячи з одного підземного укриття в інше, зазначає видання.
Forbes також порівнює, як український президент від початку війни з’являвся на числених відео на вулиці, відкрито заявляючи про опір російській агресії, і як російський лідер «неухильно відступає, ізолюючись всередині архіпелагу масивних підземних бункерів». 09.05.2026 — 5 — 174
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1442
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3613
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3665
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3725
