«Незалежні»: портрети українських військових із передової
«Незалежні» – це серія портретів українських військових, які народилися у вже незалежній Україні. Їм немає ще і 30-ти, але вже шість років вони захищають території сходу України у гібридній війні з Росією. Ще вчора безтурботна молодь перетворилася на зрілих воїнів, які чітко усвідомлюють, чому і за що вони воюють.
Антон, 23 роки. На прифронтовій позиції на зруйнованій фермі поблизу міста Мар’їнка Донецької області, 13 серпня 2019 року. Антон народився у Старобільську Луганської області. У 2014 році багато його друзів пішли на війну за «Новоросію» і погрожували йому та його родині, бо він не підтримав сепаратистський «референдум». Антон несе службу понад три роки і втратив на війні своїх кількох друзів, які воювали за Україну
Аліна, 22 роки, родом із Білої Церкви Київської області. На позиції поблизу Мар’їнки, 18 січня 2019 року. Аліна воює п’ять років. У 17 років вона пішла добровольцем до батальйону «Айдар»; у 18 років вона підписала контракт зі Збройними силами України. Також вона дистанційно вивчає театр і драму в Київському університеті культури і мистецтв
Олексій («Малий»), 20 років, родом з Чернігівської області. Позиція на лінії фронту, на околицях селища Миронівське, що на Світлодарській дузі, 19 червня 2018 року. Він вступив до армії як доброволець у 18 років. До війни він працював зварювальником. На Донбасі він зустрів свою дівчину, з якою живе у цивільному шлюбі. Пара має півторамісячну доньку
Віталій («Ганс»), 22 роки, родом із Запоріжжя. Позиція поблизу селища Жолобок, Луганська область, 18 січня 2020 року. Віталію було 16 років, коли почалася війна. Він декілька разів телефонував до призовних пунктів та військового комісаріату, але йому завжди відмовляли. Його також не прийняли до складу добровольчих батальйонів. Коли Віталію виповнилось 18 років, він підписав п’ятирічний контракт. Віталій каже, що несе службу, щоб захистити свою Батьківщину
Володимир («Шева»), 21 рік, уродженець Дніпропетровської області. Поблизу села Водяне, що поряд з Маріуполем, 11 червня 2018 року. Володимир на передовій вже три роки. Він пішов в армію у 18 років і відсвяткував свій 19-й день народження у військовому навчальному центрі
Ірина, 24 роки, народилася у Львові. Позиція на лінії фронту поблизу селища Луганське, Донецька область, 3 червня 2020 року. Ірина має освіту філолога. На фотографії вона перебуває на своєму третьому бойовому чергуванні. Вона пішла в армію, тому що вирішила, що їй не вистачає життєвого досвіду. Ірина вважає, що вона є достатньо сильною, щоб захистити свій рідний край
Євген, 24 роки, медик роти. На прифронтовій позиції на шахті «Бутівка» поблизу міста Авдіївка Донецької області, 7 листопада 2019 року. Провів кілька місяців на війні. В армію пішов після знайомства з тещею, яка жила в Красногорівці. Він каже: бачив негаразди та труднощі мирних жителів, які жили неподалік від лінії фронту
Владислав, 19 років. На прифронтовій позиції біля міста Мар'їнка Донецької області, 15 червня 2019 року. Старший брат Владислава раніше був в армії, і Владислав каже, що «зайняв його місце». Він любить зброю і швидко схоплює військові справи
Давид, 24 роки, родом із Запоріжжя. Позиція на лінії фронту поблизу селища Новотошківське, Луганська область, 22 січня 2020 року. Давид планував піти до армії на строкову службу, але через недостатній зріст (бракувало 1 сантиметру) не зміг вступити до десанту. Він мріяв про армію з дитинства та вирішив підписати контракт, щоб війна не дісталася до його домівки
Анатолій, з Білої Церкви, 20 років. 23 серпня 2018 року. Позиції на Світлодарці. Воює другий рік. На війну пішов після загибелі свого друга – бійця «Азову». На «промці» навесні 2017 року втратив ще одного друга – Сергія Кобченка. 11 серпня 2017 року був тяжко поранений під час «вилазки» до супротивника на «промці», а ще один його друг загинув. Після поранення повернувся до своєї роти і воює далі
Олександра, 20 років, родом з Харкова. На блокпосту поблизу селища Новотошківське Луганської області, 20 вересня 2018 року. Олександра з дитинства мріяла піти в армію. Навчалась у кадетському коледжі, вступила до армії у 18 років
Віталій («Кіса»), 22 роки, уродженець Житомирської області. На шахті «Бутівка», 10 травня 2017 року. Віталій брав участь у важких боях на околиці Авдіївки взимку та навесні 2017 року. Сьогодні він завершив військову службу та працює в Польщі
Василь («Шпилька»), 19 років, уродженець Житомирської області. На позиції «Орел», околиці Авдіївки, Донецька область, 4 квітня 2017 року. Василь брав участь у важких боях поблизу «промзони» Авдіївки взимку та навесні 2017 року
Віталій («Ампер»), 25 років, народився у Дніпрі. На позиції поблизу «промзони» Авдіївки, Донецька область, 21 січня 2018 року. Віталій – сирота, якого виховувала бабуся. Воює з 2014 року. У січні 2015 року брав участь у штурмі шахти «Бутівка». Він каже: ніколи не забуде, «як завантажував на броню розірвані тіла своїх загиблих товаришів після бою за шахту, яку взяли лише з восьмої спроби»
Іван, 20 років, родом із Сєвєродонецька. На шахті «Бутівка» поблизу міста Авдіївка Донецької області, 7 листопада 2018 року. Він пішов на війну у 18 років. Зараз старший солдат командує взводом. Іван каже: ніколи не пробачить вбивства снайпером у жовтні 2018 року своєї товаришки Лесі Бакланової, якій було 19 років
Владислав («Скорпіон»), 21 рік, киянин. На позиції біля шахти «Бутівка», 10 травня 2017 року. Брав участь у важких боях на околиці Авдіївки Донецької області взимку та навесні 2017 року
Олексій, 23 роки, із Житомира. На позиції «Орел» в околицях Авдіївки, Донецька область. Олексій брав участь у важких боях поблизу «промзони» Авдіївки взимку та навесні 2017 року
Іван («Ваха»), 25 років, уродженець Хмельницького. На позиції поблизу «промзони» Авдіївки, 21 січня 2018 року. Після служби в українських військах протиповітряної оборони, Іван підписав контракт зі Збройними силами України
Олександр («Алмаз»), 24 роки, уродженець Слов’янська. До антитерористичної операції Олександр працював барменом. Побачивши, що відбувається в його рідному окупованому Слов’янську, він вступив до лав добровольчого батальйону в червні 2014 року. Олександр розлучився зі своєю дружиною, тому що вона не змогла прийняти його вибір
Дмитро, 21 рік, народився у місті Сніжне Донецької області. Дмитро несе службу на фронті протягом двох з половиною років. Коли він дізнався, каже, що «в його країну вторглися іноземні війська, він завербувався у Збройні сили України». Дмитро, народжений в незалежній Україні, відмовляється жити під чужим прапором. Він сподівається, що прапор України буде майоріти над звільненим Донбасом
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1274
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3478
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3542
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3623
Дрони прилетіли по трьох резервуарах з нафтою.
В ніч на четвер, 23 квітня, безпілотники Центру спецоперацій "Альфа" СБУ уразили нафтоперекачувальну станцію "Горький" у Нижньогородській області РФ.
Про це РБК-Україна повідомили джерела в СБУ. Про це повідомляють Контракти.UA.
НПС "Горький" є важливою ланкою нафтотранспортної системи Росії та входить до структури АТ "Транснефть - Верхняя Волга".
Станція транспортує нафту магістральними трубопроводами, зокрема за напрямком Сургут - Горький - Полоцьк. Вона забезпечує перекачування сировини на внутрішні маршрути, зокрема до НПЗ "Лукойл" у місті Кстово.
Згідно з попередніми даними, внаслідок удару було пошкоджено три резервувари з нафтою. Виникла масштабна пожежа площею 20 тисяч метрів квадратних.
"Ураження таких системоутворюючих станцій створює серйозні перебої в логістиці постачання нафти всередині РФ. Порушується робота магістральних трубопроводів, знижується ефективність переробки на НПЗ та зростають витрати на транспортування", - наголосило джерело.
Воно зазначило, що у підсумку це безпосередньо впливає на доходи російського бюджету, які використовуються для фінансування війни проти України.
Нагадаємо, у країні-агресорці після атаки безпілотників зупинили роботу одразу два нафтопереробні заводи, що належать компанії "Роснефть". Йдеться про Туапсинський та Новокуйбишевський НПЗ.
Крім того, в ніч на 22 квітня безпілотники атакували російське місто Сизрань у Самарській області. На місцевому НПЗ пролунали вибухи. 23.04.2026 — 4 — 3935
